Стахановці Лисхімстроя

Після лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) 1947 р, на якому прийнято постанову “О мерах по подъему сельского хозяйства страны в послевоенный период”, було вирішено – Лисичанському азотно-туковому комбінату бути! На будівництво пішли ресурси, гроші, людська сила. А щоб робоча сила краще працювала, згадали і про стахановський рух. Ось тоді й появилася Галерея стахановців у селищі Лисхімстрой, яку бачимо на фото 1948 року. Її було встановлено “в центрі” селища; за сучасними прикметами – повз бульвар Дружби Народів від станції швидкої допомоги до суду.

Нагадаю тим, хто виріс після СРСР, що стахановський рух це – масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників. Початок стахановського руху покладено у Донбасі. У ніч на 31 серпня 1935 вибійник кадіївської шахти «Центральна-Ірміне» Олексій Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма – 7 т). Весь видобуток записали на рахунок Стаханова, не врахувавши роботи бригади кріпильників, які йому допомагали. Власне, і згодом під час встановлення інших рекордів справжнє число гірників не вказувалось, а все видобуте вугілля записували тільки на рахунок вибійника. У вересні 1935 Стаханов поновив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів – 227 т.

Спочатку стахановський рух дав поштовх до поліпшення виробничих показників. Його почали насаджувати в усіх галузях народного господарства. Зокрема, сталевар М. Мазай став зачинателем руху за швидкісне сталеваріння і скоротив тривалість однієї плавки у 1,5 рази (при цьому, за оцінками експертів, мартенівська піч спрацьовувалась удвічі швидше). «Стахановізація» проникала в усі сфери життя країни, нерідко приймаючи дикі форми. Красномовний приклад змагання в наркоматі внутрішніх справ: “4-й відділ у півтора рази перевищив у порівнянні з 3-м відділом число арештів за місяць і викрив шпигунів, учасників к. р. (контрреволюційних – Авт.) організацій на 13 осіб більше, ніж 3-й відділ ... однак 3-й відділ передав 20 справ на Воєнколегію та 11 справ на спецколегію, чого не має 4-й відділ, зате 4-й відділ перевищив кількість закінчених його апаратом справ (не рахуючи периферії), розглянутих трійкою, майже на сто чоловік” ( Известия ЦК КПРС. 1989. № 5. С.74-75).

Основним критерієм для визначення звання стахановця було перевиконання норм у 2 і більше разів, чого систематично добивались лише деякі робітники. Але помітного приросту цей рух не дав.
У Лисичанському музеї гірничої справи висить планшет з даними видобутку вугілля в Лисичанському вугільному районі. Я підрахував приріст вугілля по відношенню до попереднього року в абсолютних величинах (тис. тон) і в %, та сформував у дві таблички по 5 років, до 1935 і після. Продуктивність праці за п'ять років після рекорду Стаханова навіть впала у порівнянні з попередніми роками. А в 1937 році взагалі провал – на 8,6 % спад.

Причини неефективності стахановського руху шукали у шкідництві, ніби вороги радянської влади спеціально дискредитували цей рух. На лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 року Голова РНК В. Молотов зачитував “зізнання” шкідників: “ Під виглядом нібито широкого розгортання стахановського руху ми свідомо дискредитували цей рух. Для цього ми не створювали необхідних умов, свідомо подовжували робочий день до 10 годин, а щоб посіяти розбрат між стахановцями і нестахановцями, ми на Азотстрої ввели приписки окремим виконавцям такої роботи, яку вони фактично не проводили. Ці махінації проводилися нами систематично” .

Будівництво Лисичанського АТЗ у ті роки йшло нестабільно, довго не могли визначитися які виробництва будувати, спочатку не було проєкта, потім його переглядали. Подібна ситуація була не лише тут, адже плани були настільки грандіозні, що реальність за ними не поспівала. На пленумі винними визнали шкідників, які ніби-то зізнавалися: “Стахановський рух ми підривали і тим, що доручали стахановцям таку роботу, яка згодом повинна була перероблятися. Таким чином виходило, що робочі намагалися будувати, а коли робота була закінчена, виявлялося, що робилося це не за проєктом, не там або не на тому місці, і тому зроблене ламали і будували знову”.

На Лисхімстрої стахановський рух теж було організовано. В жовтні 1936 року почала виходити газета з назвою-закликом “За стахановскую стройку”. В газеті розповідали яким чудовим буде хімкомбінат і соціалістичне місто при ньому. На будівництві штукатур Петро Сенєчкін закликав виконувати щомісячно 5 норм. Звісно, були і скептики. Але корпус цеха слабкої азотної кислоти, який за нормами мав будуватися рік, побудували за 65 днів. Відзначилися А. Г. Гаражанкін і І. О. Авилов, мулярі Д. І. Калиніченко і О. І. Седякіна, штукатури Ф. Т. Бундя й Т. І. Пендюра, арматурщик Ф. Ф. Зацепілін, бригадир монтажників А. А. Пушкін, прораб Д. Я. Кірьяков, начальник дільниці Н. І. Полчанов. Їх відзначили ... значком “Отличник социалистического соревнования Наркомхимпрома”.

Інформації про той період у Лисхімстрої збереглося мало. Але ось виписка з цікавого документа – “Докладная записка по Лисичанскому АТК на 1 июня 1941 г.”
“Всего рабочих – 558, стахановцев – 45, из них членов ВКП – 7, членов ВЛКСМ – 1; ударников – 54, из них членов ВКП – 2, членов ВЛКСМ – 5”.

Як бачимо, серед стахановців і ударників комуністи й комсомольці складали невелику частину. Але комуністи були зачинателями і організаторами соціалістичного змагання, починів, рухів, зокрема і Стахановського.

Стахановські рекорди досягалися не лише умілою працею, приписками окремим стахановцям бригадної виробітки, але й виснажливою працею до 14 годин на добу, про що згадувала працівниця хімкомбінату О. К. Добрунова.

В книзі О. Зінова “Город, в котором мы живем” говориться про активізацію будівництва після пленуму 1947 р, зокрема написано: “К середине весны на Лисхимстрой прибыло более 5 тысяч человек, большинство из них составляла молодежь”. От тільки не сказано, що переважна більшість із них прибули по лінії МВС СРСР. Загалом у 1948 році на будівництвах у Сєверодонецьку, Рубіжному і Лисичанську працювало 5,5 тисяч німецьких, угорських і японських військовополонених і дві тисячі радянських зеків. Працювали вони, може, й не гірше стаханівців, але їх портрети на Галереї стахановців не вивішували.

Після війни взялися відновлювати стахановський рух, але вже без роздмухування рекордоманії. Тепер використовували такі методи заохочення, які спонукали б робітників виконувати хоча б подвійний план, але, щоб таких ударників було якомога більше.

Одним з таких методів у Лисхімстрої стала Галерея стахановців, на якій щорічно вивішували портрети кількох десятків рекордсменів.

А на Лисхімкомбінаті була ще й “Книга победителей социалистического соревнования”, яку вели з 1948 по 1953 рік. Це великого формату альбом (34 × 50 см), куди кожні півроку вклеювали фотографії переможців і писали коротко про них, за яку ударну працю удостоїлися честі. Якщо працівник кілька разів виходив переможцем, то на його сторінці дописували нову дату. Книга зберігається в Музеї “Азоту”.

Розглянемо для прикладу кілька фотографій переможців з цієї Книги, а їх там 146.

Бондаренко Сергій Іванович – слюсар бази особливих поставок. Особливі поставки – це 6 заводів, які прийшли з Німеччини по репарації. П'ять з них було зібрано і вони запрацювали як цехи хімкомбінату. Виробітка слюсаря Бондаренка за останні 6 місяців коливалася від 149 до 234 %.

Бірюкова Ніна Василівна – візник кінного двору. Дивує, як уміли точно, до десятих долей процента, рахувати норми виробітку. У 1949 вже був гараж з автомобілями, але без кінного двору ще ніяк не обходились. І як бачимо, навантаження на людей і коней досягало 229 %.

Гребенюк Микола Йосипович ‒ слюсар автогаража виконував норми по ремонту автомобілів від 131,5 до 154,8 %. Отже в гаражі теж уміли рахувати виконання норм з точністю до десятих долей процента, як і на кінному дворі.

Попов Дмитро Артемович – шофер автогаражу. Водіям і автомобілям діставалося менше, передовик виробляв максимум 150 %. Шоферам, на відміну від кінних візників і слюсарів, рахували норму без десятих долей.

Логвиненко Клавдія Лукинічна – старший інженер-конструктор проектного відділу мала скромніші результати – від 111 до 140 %. Очевидно, стахановський рух тут не дуже впроваджували, розуміли, що помилка у проектуванні може дорого коштувати.

Шмаль Микола Григорович – черговий підстанції 35 кВ, кращий виробничник цеху електропостачання. Електрики зовсім не уміли рахувати проценти. Людина знає свою справу і підтримує обладнання в належному стані – молодець, достойний для занесення в Книгу пошани. З моменту створення Сєверодонецьких електромереж він 30 років був її директором.

У 1950-х рр. на зміну стахановському руху героїв-стахановців поступово приходив більш масовий рух за комуністичне ставлення до праці, а робочі стахановці змінилися ударниками і колективами комуністичної праці. В 1960-х модними стали почини. Наприклад почин старшого апаратчика В. Грицутенка “Працювати на оптимальних режимах”, Г. Захарченка “Економіку – на кожне робоче місце”. Але то вже інша історія.