Театр у Сєверодонецьку: короткий виклад довгої історії

Про театр у місті мріяли ще його першобудівники. У повоєнному 1947 році один з довоєнних керівників Лисичанського азотно-тукового заводу, а на той час вже заступник начальника Головазоту Ілля Барський видав рекомендації для проєктування, а потім і затвердив технічний проєкт клуба-театра. Але фінансові можливості не дозволили у повній мірі врахувати рекомендації Барського. Тож в основу поклали проєкт кінотеатру архітектора О. Неслуховської, але зі змінами, які дозволили б, окрім залу на 600 місць, мати сцену і приміщення для клубної роботи. Адже ця будівля клуба хіміків мала стати центром культурного життя міста із 45 тисячами жителів. І коли у 1950 році давали назви вулицям селища, то найближчий провулок назвали Театральним.

Незважаючи на типовий проект, творці постаралися надати будівлі майбутнього театру індивідуальності. Його художнім оформленням займався скульптор, член Союзу художників СРСР В. І. Пухальский. Клуб мав закінчений архітектурний вигляд: тут і сад з квітниками, фонтан, цікаві ліхтарі, чавунна огорожа з кулями на стовпах-опорах. Вийшла зовсім не типова будівля.

Клуб хіміків офіційно проходив у документах як кінотеатр. Усі зміни вносилися замовником і будівельниками за “рахунок зекономлених ресурсів”. Відкривали кінотеатр напередодні свята 1 Травня 1952 року. На відкритті керівник будівельного тресту «Лисхімпромбуд» Петро Новіков виголосив пророчі слова: «У майбутньому цей клуб стане театром, і провулок повністю виправдає свою назву”. У майбутньому клуб став театром, а от провулок Театральний змінив назву на Агафонова.

У 1962 році на клубній сцені два тижні виступали Народні артисти СРСР Наталія Ужвій і Євген Пономаренко у складі трупи Київського театру ім. І. Франка. Тож нинішні артисти Луганського театру можуть пишатися тим, що виступали на одній сцені з Ужвій.

Театральне життя у клубі розпочалося одразу. У клубі працювало два драматичних гуртка, які встигли до кінця року поставити на новій сцені спектаклі “Мати-наймичка” Т. Шевченко та “Её друзья” В. Розова, закінчувалася підготовка спектаклю “Шельменко-денщик” за п’єсою Г. Квітки-Основ’яненко. Схоже, що гуртки були україномовний і російськомовний.

У 1954 році тут появився перший професійний театральний режисер, який сформував із двох гуртків театральний колектив; не театр, не студія, а саме так називався до 1967 року той самий перший самодіяльний театр Сєверодонецька. Очолив його Володимир Петрович Іванов. На той час йому було трохи більше шістдесяти років.

Раніше він належав до московської театральної богеми, якщо це визначення тут доречно. Серед його друзів були Ераст Гарін, Микола Ердман й інші відомі в театральному світі люди з кола режисера-новатора Всеволода Мейєрхольда. Коли в 1930-х роках репресії зачепили його друзів, він поїхав з Москви і “кочував” із театру в театр. У Дагестані, в Махачкалі, він одружився на актрисі Вірі Рожиній. У березні 1940 року в Якутії у них народилася дочка Інна, і в 1951 сім'я Іванова опинилася в Лисичанську. Тут у новозбудованому Клубі інженерно-технічних працівників створили Лисичанський драматичний театр. Але Лисичанський театр проіснував недовго, він переїхав у новостворений в 1954 р. обласний центр – Хмельницький. А Іванова переманили в Сєвєродонецьк.

Іванов помер у 1958 р., але лишив після себе учнів та справжніх шанувальників театру. Його режисерську паличку підхопила Віра Григорівна Рожина. Вона була прекрасною актрисою, що було у ній закладено самою природою. Але режисерська професія потребує інших якостей, як режисер вона поступалася Іванову. З появою у місті Палацу піонерів Віра Григорівна перейшла туди, де успішно працювала з дітьми. Там вона вишукували таланти, шліфувала їх майстерність, можна казати, що готувала кадри для ТЮЗа, Народного театру та інших театральних колективів міста.

Театральна сім’я Іванових

З 1960 року театральний колектив очолив художній керівник клуба, професійний актор Володимир Борисович Волтлохін. У 1963 р. до свого десятиліття колектив організував “театральний тиждень” на честь 100-річчя К. Станіславського. На суд глядача було винесено одразу три прем’єри. П’єсу “Улицы трех соловьев, 17” поставив Юрій Коренєв, постановником “Сиреневого сада” був Євген Меламед, а режисером спектаклю “Жена Клода” виступив сам Волтлохін. Асистентом режисера вперше виступив актор Віктор Ажиппо. Під кінець 1963 р. колектив взяв участь у 2-й Ворошиловградській театральній весні з новим спектаклем “Фауст и Смерть”. Чи багато знайдеться самодіяльних колективів, які можуть поставити за рік чотири прем’єрних спектаклі?

В. Ажиппо у сцені із спектаклю “Украдена база”, 1962.
Режисер В.Б.Волтлохін, художник М.О.Андрющенко

Наступні двадцять років театрального колективу були пов’язані з іменем Віктора Володимировича Ажиппи. У 1963 він поступив на заочне навчання до Театрального училища ім. Щукіна, а в 1965 стає режисером і керівником театрального колективу. Поставлений ним у 1967 р. спектакль за п’єсою О. Арбузова “Город на заре” був його курсовою роботою і на республіканському фестивалі отримав срібну медаль та Диплом ІІ ступеня. Колективу спектакль приніс звання “Самодіяльний народний театр”. Віднині ми вже знали його як Народний театр ПК хіміків. Адже саме того року було завершено будівництво Палацу культури Хіміків. А будівлю Клуба хіміків було передано Заводу склопластиків.

З 1983 року колектив очолила Інна Володимирівна Іванова – дочка засновника театру. Все її життя було пов’язане з театром. Ще в 1957 р. у спектаклі “Богатырский сказ” вона була партнеркою Володимира Ажиппи. Вона пройшла хорошу театральну школу – виховувалася в театральній сім’ї, закінчила Щепкінське училище, навчалася разом з майбутніми акторами Таганки. В часи, коли потрапити на нові спектаклі Московських театрів було майже неможливо, друзі забезпечували її квитками, завдяки чому і вона сама, і актори Народного театру мали можливість вчитися на спектаклях світового рівня. З 1977 року вона керувала театральною студією при Народному театрі. На жаль, Іванова хворіла невиліковною хворобою, і 11 лютого 1991, ледь переступивши піввікову риску, відійшла у вічність.

Історія Народного театру – то окрема сторінка театральної історії Сєверодонецька. Звідси вийшло чимало акторів. Тут шліфувався талант Сергія Євдокимова і Павла Морозова, які потім стали акторами Луганського російського драмтеатру. З цього колективу вийшов актор і режисер Олександр Шмаль. Він, хоч і виходець із Народного театру, однак його художнє бачення театру корінним чином відрізняється від поглядів Ажиппи. Саме Олександр Шмаль у 1993 році заснував Сєверодонецький театр драми у колишньому Клубі хіміків.

«Темп-1929», 1980, р. Ажиппо
О. Шмаль, І. Іванова

Е. Йонеско «У-Рок», 1999
П. Морозов

«Конек-горбунок», 1979
С. Євдокимов

Період з 1995 по 2008 рік був часом становлення і піднесення театру, коли ним керував Олег Александров, інший сєверодончанин, який виріс у сусідньому Театральному провулку. Після того, як Александров у 2008 зайняв посаду головного режисера Луганського обласного російського драмтеатру, директром і худруком Сєверодонецького театру призначили актрису цього ж театру Ірину Суханову. У 2014 більшість трупи на чолі з керівницею опинилися в Росії.

Театр помер! Хай живе театр!

Наступного року будівлю театру було передано у користування Луганському обласному академічному українському музично-драматичнному театру після вимушеного переїзду його із Луганська. Ця будівля “погорілого” Сєверодонецького міського театру драми з 2001 року була в аварійному стані, і тепер після тривалого ремонту і реконструкції у ній знову запрацював театр.

У 2017 році, напередодні Дня незалежності України, Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр отримав оновлену будівлю на бульварі Дружби народів, 21 у Сєверодонецьку. Театр живий. Мрії батьків-засновників міста про театр здійснилися у повній мірі.