Від Лисичанського трамваю до Сєверодонецького електробуса

Від Лисичанського трамваю до Сєверодонецького електробуса

В кінці 1920-х у Лисичанську задумали прокласти до вокзалу вузькоколійний трамвай по типу фунікулера. Але відмовилися від ідеї через нестійкий крутий берег і можливі зсуви.

Пізніше, на початку 1932 року заговорили про включення у план 2-ї п’ятирічки будівництва Лисичанського хімкомбінату, і почалися розмови про містечко хіміків, яке буде будуватися між Лисичанськом і Пролетарськом. Можна зрозуміти радість керівників Лисичанського району, коли вони дізналися, що в районі, поблизу Лисичанська будуть будувати ЛХК.

Це ж можна розширити Лисичанськ до Верхнього і Пролетарська, пустити трамвай, який об’єднає усі ці поселення в один Великий Лисичанськ, у якому буде жити 150 тисяч населення. А в ньому відкрити театр опери та балету, розбити парки, сквери...

Керівники Лисичанського району одразу згадали про трамвай, який міг би в перспективі з’єднати Пролетарськ, соцмісто хіміків, Лисичанськ і Верхнє. Доріг з твердим покриттям було мало, а заліза на рейки в Донбасі вистачало. Укласти рейки на землю було не складно. Лишалося лише придбати трамвай і пустити по рейкам.

Соцмісто Діпроміста

Ще не було ясності з проєктом Лисхімкомбінату, ще не визначилися з розташуванням міста хіміків, а на засіданні президії Лисичанського райвиконкому від 7 червня 1932 р. було вирішено “Прохати Наркомгосп з початку 1933 року розпочати збудування в Лисичанському районі трамваю для зв’язку нового міста з існуючими заводами і копальнями, а також негайно надіслати фахівців для переведення вишукувальних робіт до 1/Х-ц.р. по збудуванню трамваю”.

З протоколу № 16/46 засідання Президії Лисичанського райвиконкому від 7 червня 1932 р.

Але Лисичанську з трамваєм не пощастило. Після того, як Лисичанський хімкомбінат почали зводити на лівому березі Сіверського Дінця, то і селище хіміків перший начальник “Лисхімбуду” Олександр Забєльський почав зводити теж на лівому березі, біля комбінату. Гостра необхідність у трамваї відпала, як і фінансування. Адже влада Лисичанська сподівалася, що на трамвай перепаде трохи коштів, які планувалися на фінансування будівництва хімкомбінату. А у той момент і з комбінатом ще не все було ясно, замість комбінату вже мав бути невеликий завод, а комбінат вирішили зводити на Волзі. Втім, знову взялися за комбінат, потім знову призупиняли. До середини 1930-х років стало ясно, що треба жити скромніше, і грошей на нові проєкти соцміст перестали виділяти. Ідея зробити велике соціалістичне місто Лисичанськ із трамваєм і театром опери та балету померла.

Думка про трамвай у Лисичанську ще кілька разів виникала: у 1938 році думали з’єднати Лисичанськ з Верхнім, у 1959 році знову повернулися до ідеї трамваю між Верхнім і Пролетарськом. Але з трамваєм у Лисичанську так і не склалося, проте пустили тролейбус у 1972 році.

А в селищі хіміків Лисхімстрої спершу обходилися без транспорту. Коли до 1955 року кількість жителів досягла 30 тисяч, відкрили п’ять автобусних маршрутів.

У 1960-х роках, після відвідування Микитою Хрущовим Сєверодонецька, було прийнято рішення про нарощування потужностей хімкомбінату. А розвиватися він міг лише у бік Дінця. У 1967 році Сєверодонецький міськвиконком спільно з керівництвом СПО «Азот» і міністерством комунального господарства УРСР, зважаючи на екологічний стан, приймає рішення про проектування в Сєверодонецьку міського електротранспорту. Проект було доручено розробляти Харківському автодорожньому інституту (ХАДІ), і включав будівництво трамвайної лінії і трамвайного депо з майстернями технічного огляду і ремонту на 50 машинних місць; будівництво тягових підстанцій відповідно до розрахунку на перспективу розвитку. Маршрути спроектовані були від першої прохідної «Азоту» по вул. Призаводська (нині – Пивоварова), далі по вул. Леніна (Бульвар Дружби народів) з відгалуженням на вул. Донецьку до управління ДІАП.

Рішенням Мінхімпрому від 25 листопада 1970 було затверджено проект будівництва трамвайного сполучення в Сєвєродонецьку. Але керівництву міста і комбінату він не сподобався, бо був розрахований на 5 років, та ще й проєкт передбачав реконструкцію та розширення існуючої вулиці Леніна. Було доручено ХАДІ доопрацювати проект. Але в сусідньому Лисичанську вже закінчували будівництво тролейбусних ліній і готувалися до пуску тролейбусів. У Сєвердонецьку, з огляду на можливість у перспективі об’єднати лінії, та й монтування тролейбусних ліній видалося дешевшим, то було прийнято рішення про пуск тролейбусів.

Коли керівництво Сєверодонецька і хімкомбінату вирішили в місті пустити тролейбус, то потрібно було мотивувати рішення, адже такому малому місту тролейбус не дозволено мати. Перший секретар міському партії О. М. Миславський прийшов в генплан ДІАП і попросив розробити обґрунтування. Там обґрунтували розвитком міста в нові райони, які знаходяться далеко від цехів комбінату, особливо від нових, які мали вирости (аміаки, поліетилен), порахували довжину маршрутів.

Свої розрахунки повезли в Держплан СРСР, де заступником начальника відділу хімічної промисловості з капітального будівництва був Ілля Матвійович Барський. Той спершу заперечував: «Що ви мені говорите про протяжності Сєвєродонецька? Так там місто зовсім впритул до комбінату!». Він місто знав добре ще з довоєнних часів, тут починав свій трудовий шлях, не раз бував у ньому і пізніше. Він знав, що ще до війни, коли вирішували де будувати місто, то довго не могли вирішити це питання через те, що під містом знаходиться величезна водойма з унікальною водою. І тоді було прийнято рішення, що на лівому березі буде невелике аварійне селище, а основна кількість працівників будуть жити в Лисичанську. А тут, виявляється, що місто розтяглося настільки, що протяжність тролейбусних ліній досягла майже 60 км. Його переконали, що така довжина ліній через особливості розташування міста, яке довелося розвертати на схід, щоб відійти від підземного озера. А на хімкомбінаті вже стільки виробництв набудували, що нові зроблять екологічну ситуацію неможливою, і без електричного транспорту ніяк не обійтися. У Держплані вдалося заручитися підтримкою Барського, який з теплотою ставився до Сєверодонецька. Ще однією перешкодою був санітарний лікар Мухарський, виходець з Лисичанська. У той час він уже обіймав високий пост у Києві. Мабуть, він теж був патріот свого міста – Лисичанська, і ревниво ставився до розвитку Сєвєродонецька, який все далі відходив від Лисичанська, стаючи все більш самостійним. Але екологія дійсно була важкою, і він теж здався.

У березні 1972 року роботи з будівництва тролейбусного сполучення було розпочато. Спочатку була розширена вузька на той момент вулиця Призаводская (Пивоварова). Стовпи освітлення на майбутньому маршруті були замінені, і на них закріпили арматуру для кріплення контактного проводу. Одночасно створювалося і Сєвєродонецьке тролейбусне управління. Частина фахівців була запрошена з інших міст: Алчевська, Донецька, Стаханова, Харкова. У 1977 році місто придбало перші 5 тролейбусів моделі ЗІУ-682В. І вже 1 січня 1978 року вулицями Сєверодонецька проїхав перший тролейбус з пасажирами по маршруту №1 (від вул. Призаводської до автовокзалу). Маршрут обслуговувався п'ятьма тролейбусами і працював з 6.00 до 22.00, після чого тролейбуси шикувалися в чергу і автомобілями «КрАЗ» їх вивозили до місця, де ще тільки будувалося депо. Там вони стояли під відкритим небом. До травневих свят тролейбусну лінію і маршрут №1 продовжили в нові житлові райони міста. Було відкрито рух по Ворошиловградському шосе (нині – шосе Будівельників), вул. Курчатова до поліклініки СПЗ. При цьому була введена ще одна тягова підстанція і побудована лінія по вулиці Лисичанській (нині – проспект Гвардійський) до депо, що дозволило відмовитися від транспортування тролейбусів шляхом автоевакуації. До липня 1978 року тролейбусний парк виріс до 20 машин, однієї машини контактної мережі і одного тролейбуса-тягача КТГ-2.

Тролейбус-СД

Офіційною датою народження Сєверодонецького тролейбусу вважається 19 грудня 1978 року, коли було добудовано депо і виробничі бокси. До кінця 1979 р. кількість машин у парку довели до 45, а інтервал руху не перевищував 5 хвилин.

Коли у 1980-і роки серйозно заговорили про Лисичансько-Сєверодонецько-Рубіжанську агломерацію, то появилася мрія — сполучити ці міста тролейбусним сполученням. Навіть почали втілювати проєкт сполучення Лисичанська і Сєверодонецька. Однак з розпадом СРСР ситуація змінилася. Все змінилося. І усі старі проєкти довелося відкласти.

І от зараз керівник Луганської області Сергій Гайдай повідомив, що розглядаються варіанти відновлення електротранспортного сполучення між Сєверодонецьком і Лисичанськом. Але мова про трамвай вже не йдеться. Це може бути тролейбус чи електроавтобус.

Враховуючи тенденцію до заміни автомобілів з двигуном внутрішнього згорання на електромобілі, та нашу неспішність у запровадженні задуманого, можна сподіватися, що 2030-х років Сєверодонецьк і Лисичанськ об’єднають електробуси. У 1932 р. лисичани думали про об’єднання трамваєм Лисичанська з містом хіміків. Тоді не вийшло. Але є надія, що у 2032 Сєверодонецьк і Лисичанськ стануть єдиним містом, яким їздитимуть електробуси.

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle