Посьолок Южний селища Сєверодонецьк

Сєверодонецьк виник із селища Лисхімстрой. А Лисхімстрою передували селища Восточний і Сєверний. У 1933 році, коли почалося будівництво Лисичанського хімкомбінату, то перші будівельники вважали за краще селитися не в Лисичанську, а безпосередньо біля робочого місця. Вони наймали кімнати у новосиротян, а багато з них будували собі житла самі. Це були мазанки з хмизу і очерету, обмазаних глиною. Такі самобуди з хат-мазанок, яких тоді у Донбасі було безліч, називалися «шанхаями».

Подібні мазанки-самобуди виникли біля села Ново-Сиротиного, де розташувалася виконробська дільниця будівництва. Селище отримало назву «посьолок Восточний», від того, що розташовувалося на схід від Ново-Сиротиного. «Посьолок Восточний» був тимчасовим, і після початку капітального будівництва, зник.

Через річку Борову до майбутнього хімкомбінату прокладали залізничну гілку, уздовж річки заготовляли дерево для шпал, неподалік розпочинали будівництво заводу силікатної цегли. Ходити сюди на роботу з Лисичанська, або навіть із Ново-Сиротиного чи Восточного було далеко. Тут теж виникло селище, яке називали «посьолок Сєверний».
Про ці перші «посьолки» сєверодончанам відомо, про них писали місцеві літописці Олександр Зінов і Валентин Титаренко.

Років з десять тому Сєверодонецький архів виклав документ 1955 року – «Наказ избирателей поселка Северодонецка депутатам поселкового совета». Неабияке здивування викликав пункт 5 наказу майбутнім депутатам:

«Возбудить ходатайство перед дирекцией Лисичанского химического комбината и управлением треста «Лисхимпромстрой» о переселении трудящихся с Южного поселка в Северодонецк».

Подумав про Южний, який біля Рубіжного — напевно якісь хіміки чи будівельники Сєверодонецька жили в Южному, звідки було незручно добиратися до роботи, от і наказували переселити їх в Сєверодонецьк.

А недавно, в старій газеті «Лисичанский рабочий» від 27 грудня 1952 року натрапив на рішення «Об образовании избирательных округов по выборам в Лисичанский городской совет депутатов трудящихся». Так як селище Сєверодонецьк тоді відносилося до Лисичанська, то тут наведено і виборчі округи по Сєверодонецьку. Їх було 62.

Центрами п’яти округів вказано гуртожиток № 16 Південного селища, в оригіналі – «Южного посёлка». Тобто до селища Сєверодонецьк входило селище Південне. Отже, Південне селище було не лише у Рубіжному. Виборці Південного жили у гуртожитку № 16 та у 20 бараках, і напевно, при бані та при їдальні. У списках зазвичай вказують місця проживання виборців, очевидно, виборці жили і при бані та їдальні, якщо вказані ці об’єкти. У селищі Сєверодонецьку території округів позначали вулицями і номерами будинків. У Південному вулиць не було, це було барачне селище, у якому бараки позначені номерами, а один — без номера, позначено як «прохідний барак».

Лише у цих двох документах 1950-х років згадано «посёлок Южный» селища Северодонецька. Крім цих двох згадок жоден автор, який писав хоча б щось з історії міста, не згадував про Южний. Про довоєнні Восточний і Сєверний писали, а про післявоєнний Южний – ні слова. У радянські часи було заборонено писати про військовополонених, інтернованих, репресованих, оборонку й атомні проєкти.

Мене особливо вразило, що інструкцією для радянських цензорів «Перечень сведений, запрещенных к опубликованию в открытой печати и по радио» вже навіть 1976 року було заборонено публікувати «данные, позволяющие установить конкретного военнопленного или интернированного гражданина, на основании которых могут быть сделаны запросы о дальнейшей судьбе этих лиц». Через це й досі діти і внуки німецьких учених-хіміків  Пауля Герольдя і Германа Ґейба шукають сліди своїх рідних і відповіді на питання, чому не повернулися із Сєверодонецька і де вони поховані.

Подумалось, що цей сєверодонецький «посьолок Южний» якимось чином причетний до заборонених тем, тому він ніколи і не згадувався.

Зараз вже з під гніту цензури звільнилися карти радянських часів, появляються деякі спогади, пробивається певна інформація. І тепер у мене вже склалося деяке уявлення про цей Южний посьолок.

Розташовувався Южний на південь від тогочасного селища Сєверодонецьк, справа від сучасного проспекту Хіміків, між вулицями Богдана Ліщини і Партизанською. Звісно, у післявоєнний час тут ще ніяких вулиць не було. А був лише триповерховий гуртожиток будівельників № 16, деякі старожили його знають як «гуртожиток монтажників». Зараз у ньому розташовується Прокуратура Луганської області.

Посьолки селища Сєверодонецька на карті 1950 року

Від цього гуртожитку на схід і на південь були бараки. На карті 1950 року показано, що південна група будівель огорожена і помічена як «каз» - казенна. На той час у цих бараках за огорожею жили наші, вітчизняні зеки – «заключенные» сталінських таборів.

У післявоєнний час біля Сєверодонецька було два барачних містечка, у яких жили тогочасні будівельники лисхімкомбінату і селища – військовополонені, інтерновані і в'язні радянських таборів. Вони і досі для сєверодончан лишаються невідомими будівельниками .

Ще під час війни в районі стадіона «Будівельник постали бараки для німецьких військовополонених. На карті 1950 року показано, що це барачне містечко знаходиться на схід від Сєверодонецька, туди підходить залізнична гілка.

З 1945 року почали поступати інтерновані німці і їх сателіти зі звільнених територій Угорщини, Румунії і сучасної Сербії. Схоже, що у Сєверодонецьку переважали угорці і німці за національністю з цих територій. Для них збудували табір на півдні селища. Це місце на карті показано як обнесене колючкою. До кінця 1949 року військовополонених й інтернованих вивезли. На їх місце почали завозити вітчизняний контингент. А біля гуртожитку № 16 почали будувати бараки для тих цивільних, хто прибував на будівництво хімкомбінату по оргнабору. Після 1953 року почали звільняти з таборів. Південне селище перетворилося на барачне селище будівельників Сєверодонецька. Але ж жити у бараках, які будувалися для в’язнів, було надто некомфортно. От люди і почали просити, щоб їх переселили у людські умови.

У 1958 Сєверодонецьк отримав статус міста, а Південне селище зникло. На той час Сєверодонецьк вже підійшов до вулиці Польової (нинішній проспект Хіміків), і продовжував розширюватися. Бараки зносилися, а людей переселяли у нові будинки. Фотографувати і писати про подібні барачні селища було заборонено. І дуже швидко про барачне селище Південне забули.

Єдина фотографія 1952 року дійшла до нас із згадкою про Південне. На ній зображено танцмайданчик біля гуртожитку будівельників № 16, від якого починалося барачне селище Південне.