Американські «атомні шпигуни» у Сєверодонецьку. Частина 2

У післявоєнні роки американську розвідку раптом дуже зацікавило, що за об’єкт будується під виглядом Лисичанського хімічного комбінату? Сюди було послано «атомних шпигунів», які мали б розвідати, чи не збираються тут збудували завод з виробництва «важкої води». Підстави так думати в американців були. Але шпигунів виловили і назад вони не повернулися.

Що спонукало американців думати про причетність Сєверодонецька до Атомного проєкту?

3. Садовський

В історії Сєверодонецького «Азоту» і міста лишився невідомим післявоєнний директор Садовський Степан Васильович. Директором Лисичанського азотно-тукового комбінату він був недовго, з жовтня 1945 по серпень 1946, після чого помінялися місцями з Вілєсовим. На той час Садовський вже вважався авторитетним хіміком, який набував досвід на трьох хімічних підприємствах, очолював «Главазот», був нагороджений орденами Знак Пошани і Леніна. А вже пізніше, після Лисхімстрою, до нагород додався ще один орден Леніна та інші відзнаки за 20 років управління Новомосковським «Азотом».

Виникають питання, чому такий досвідчений керівник, орденоносець потрапив на ще недіючий, а вщент зруйнований Лисичанський хімкомбінат? Невже досвідчений хімік мав займатися розчищенням завалів і будівництвом нового хімкомбінату? І чому тут не затримався?

Садовський Степан Васильович

В Лисхімстрой Садовський прибув після трьох «воєнних» років керування Чирчикським електрохімічним комбінатом і річного таємного перебування у США. Саме на Чирчикському ЕХК у той час вперше в СРСР почали виробляти «важку воду», без якої неможливий був «Атомний проект» і створення ядерної зброї. Але в Чирчику важку воду почали виробляти електролізним методом, надто дорогим, який вимагав багато електроенергії і води. У цей час працювали і над іншими способами отримання важкої води.

Влітку 1944 р. Садовського викликають у Кремль і з групою спеціалістів країни посилають у закордонне відрядження до США, ніби для закупівлі хімобладнання. Зазвичай такі відрядження тривають кілька тижнів, максимум місяць. У даному випадку Садовський був відсутній рік, повернувся вже після Перемоги, влітку 1945. Нікому, навіть в сім’ї він ніколи не розповідав про цю поїздку. Але рідні іноді чули від нього незвичні слова, які він помилково вимовляв: «Курчатов, протон, уран...»

Можна припустити, що ніякої поїздки до Америки і не було, а лише оголошено про це рідним і на Чирчикському ЕХЗ. Садовський же цей рік міг працювати таємно над проблемою виробництва важкої води десь на об’єкті Лабораторії №2, яку очолював І. В. Курчатов. Задачі Лабораторії № 2 – створення ядерної зброї.

Саме після цього відрядження його призначають директором Лисичанського хімкомбінату. Можливо планувалося, що він тут буде теж будувати виробництво важкої води, аналогічне тому, яке завершувалося на Чирчикському ЕХК. Але плани змінилися. 17 січня 1946 Сталіну доповідали про стан справ з отримання і використання атомної енергії. Серед іншого доповідали, що в Чирчику отримано 94 кг важкої води. А до 1 жовтня Чирчикський завод виробив 1,8 тони важкої води. Передбачалося будівництво на азотно-тукових комбінатах 11 цехів з виробництва електролізним методом важкої води загальною потужністю 21,3 тони в рік. Планувалось розосередження виробництв для використання вільних потужностей електростанцій, а також можливості здешевлення вартості важкої води за рахунок використання водню, що вироблявся на азотно-тукових заводах.

Можливо, що на Лисичанському АТК теж планували розпочати виробництво важкої води, для цього й прислали сюди Садовського, бо одночасно з його прибуттям у жовтні 1945 організували тут трест «Лисхімпромбуд». Готувалися до великого будівництва. Однак Садовський попрацював на Лисичанському АТК лише від жовтня 1945 до серпня 1946, бо плани змінилися.

У березні 1946 року п’ятеро спеціалістів з проблеми важкої води направили Лаврентію Берії, який курирував створення ядерної зброї і ракетної техніки, листа «Про виробництво важкої води методом ізотопного обміну аміаку з водою з наступною дистиляцією аміаку». У ньому повідомляли, що розроблено більш ефективний метод виробництва важкої води, ніж той, що запропонований німецькими ученими. Виклад суті нової технології закінчувався висновком: «Отримання важкої води з аміаку буде одним з найбільш дешевих методів». Одночасно пропонувалося завершити дослідження та побудувати заводську установку на Сталіногорському азотно-туковому комбінаті, доручивши будівництво МВС і Наркомхімпрому.

Садовський міняється посадами директора з Вілєсовим і повертається до Сталіногорська, де він розпочинав кар’єру хіміка. А Вілєсова присилають у Лисхімстрой, очолювати азотно-туковий комбінат, інтерес керівництва країни до якого у цей час трохи згасає. Активні будівельні роботи тут відновилися лише після лютневого 1947 року пленуму ЦК КПРС. Пленум визначив курс на відновлення сільського господарства, яке потребувало добрив, і не лише їх. З цього моменту Лисичанський азотно-туковий комбінат стає хімічним комбінатом.

Але і в Сталіногорську з важкою водою не склалося. Важку воду для першої атомної бомби виробили не на хімічному комбінаті, а в Норильському гірничо-металургійному комбінаті. Цей випадок може бути демонстрацією ролі особистості в історії. Атомним проектом займався Спеціальний комітет, куди входили представники причетних відомств, у тому числі М. Г. Первухін і А. П. Завенягин. Останній в комітеті представляв НКВС (МВС), а Первухін був міністром хімічної промисловості, але заодно поєднував і ще ряд важливих посад. В результаті міжвідомчої боротьби між ними переміг Первухін. Він не пробачив Завенягіну неузгодженого з ним переведення співробітників з підвідомчому йому інституту на іншу тему. Первухін не стерпів втручання в його справи Завенягіна, який в атомних справах був правою рукою самого Берії. І коли пропонувалося задіяти те чи інше підприємство хімічної промисловості, а таких варіантів пропонувалося сім, то міністр завжди знаходив вагомі аргументи, щоб відкинути пропозицію Завенягіна. Зрештою, довелося тому будувати установку в Норильську, де він колись працював, а аміак возити з Чирчика. Собівартість важкої води в Норильську виявилася на порядок вищою, ніж в Чирчику.

А Садовському вдалося відійти від «атомних» справ. Про унікальний випадок, який трапився із Садовським писав відомий журналіст, популяризатор науки Володимир Губарєв. Унікальність полягає в тому, що в Атомному проєкті, яким керував Л. Берія, інших випадків, коли хтось відмовлявся б від пропозицій Берії, не було.

Після того, як Мінхімпром відійшов від виробництва важкої води, і установку почали робити у Норільську, Садовському запропонували іншу посаду. Процитую лист Л. Берії, який той писав у січні 1948р. Й. Сталіну:

“Постановлением Совета министров СССР 29 ноября 1947 г. первым заместителем директора комбината № 817 Первого главного управления при Совете министров СССР был назначенн т. Садовский С.В., ранее работавший директором Сталиногорского азотно-тукового комбината.
Тов. Садовский после ознакомления на месте заявил, что он не сможет справиться с порученным ему делом в связи со сложностью и новизной производства.
Тов. Первухин и директор комбината № 817 Музруков просят освободить т. Савдовского от работы на комбинате № 817, разрешив использовать его на прежней работе…
Прошу вашего разрешения”.

Сталін поставив свій підпис. Через кілька днів Садовський покинув Плутонієвий комбінат у Челябінську-40.
Цей випадок свідчить, що Садовський вже давно був долучений до секретних робіт в Атомному проєкті. І йому довіряли настільки, що навіть дозволили відійти від «атомних справ» після відвідування і знайомства з надзвичайно секретним Плутонієвим заводом.

А переміщення Садовського з Чирчика, де зробили цех з виробництва важкої води, у Лисхімстрой, а потім обмін з Вілєсовим, який теж був причетним до цієї теми, міг бути поміченим американською розвідкою і зацікавити її.

4. Німці в Сєверодонецьку

Американці знали, що в Радянському Союзі працюють паралельно над кількома проєктами отримання важкої води, шукаючи більш дешевий і ефективний, в тому числі і над методом ректифікації аміаку з тепловим насосом. Тому вони звʼязали активне будівництво аміачних виробництв і перебування в Сєверодонецьку групи німецьких вчених-хіміків із заводу «Лойна-верке».

Підстави так думати були. Адже директор Лисичанського хімкомбінату Вілєсов брав участь в організації вивезення серед інших і групи німецьких вчених під керівництвом доктора Пауля Герольда. Група в Німеччині розробили проект заводу потужністю 5 тонн важкої води в рік, і навіть побудували дослідну установку отримання важкої води двотемпературним способом в системі Н2S-H2O. Якщо спосіб електролізу був дуже енергозатратний і потребував електроенергії 120–150 МВт∙год на кілограм важкої води, то їх спосіб потребував у 50 разів менше. А під землею між Сєверодонецьком і Рубіжним знаходяться величезні запаси води. Підземна ж вода має дейтерію навіть більше, ніж океанічна.

Демонтована дослідна установка важкої води ізотопним обміном вода-водень була доставлена у Фізико-хімічний інститут ім. Л. Я. Карпова, де планувалася подальша робота німецьких фахівців. Там два роки перебували і німецькі хіміки із сім’ями. У 1948 р. групу розділили на дві частини. Одна частина поїхала в Дзержинськ (Ніжегородська обл.).

Іншу частину на чолі з Герольдом направили в селище Лисхімстрой, У лисхімстроївській групі з Паулем Герольдом опинилися автор сірководневого способу виробництва важкої води Карл-Германн Гейб та ще троє учених-хіміків і один інженер.

У 1951 році, після офіційного пуску хімкомбінату, німецькі хіміки почали повертатися додому до Німеччини. Там ними цікавилася американська розвідка.

Серед тих, хто повернувся, не виявилося керівника групи Пауля Герольді і автора методу отримування важкої води Германна Ґейба. Дружині Ґейба дали зрозуміти, що чоловік арештований, і все. Уже в 1993 р. сім’я отримала лист з російського архіву, у якому повідомлялося, що він: «арестован 10.07.49 г. по подозрению в совершении преступлений, предусмотренных ст. 58-6 УК РСФСР (шпионаж); скончался 21 июля 1949 года в 8 ч. утра в больнице Бутырской тюрьмы МВД СССР от туберкулеза шейного позвонка».

Сім’я Пауля Герольда вивезена не була, залишалася в Німеччині. Перед закінченням заслання у 1951 р. Герольд поїхав із Сєверодонецька в Київ, де ніби-то й помер у лікарні від серцевого нападу.

                        Герольд Пауль Ернст                                                                         Ґейб Карл-Германн

Очевидно, що американська розвідка не повірила у таке «совпадєніє», що із групи німецьких хіміків із Сєверодонецька не повернулися додому саме керівник проєкту та автор методу, бо обидва померли. Це здавалося сумнівним. Можливо вони і досі працюють у Сєверодонецьку? Якщо до цих сумнівів додати й інформацію про Вілєсова і Садовського, то складалася картина, що Сєверодонецьк причетний до робіт над Атомним проєктом.

У Радянському Союзі усі роботи над Атомним проєктом були засекречені. Зараз уже свідків тих часів практично не лишилося, а Росія не дуже поспішає розкривати архівні справи про участь німецьких спеціалістів в Атомному проєкті.
На мою думку, ніяких конкретних робіт по Атомному проєкту у той час в Сєверодонецьку не проводилося, хоча спочатку і планувалися. Однак ракетне паливо для ракет, що могли доставляти атомну зброю у будь-яку точку планети, тут виробляли. Але то вже був не Атомний, а Азотний проєкт.