Азотний проєкт замість атомного

По закінченні Другої світової війни розпочалася “холодна війна” між недавніми союзниками Радянським Союзом і США. Обидві країни таємно працювали над “атомним проєктом” – ядерною зброєю. Американська розвідка запідозрила, що в Сєвєродонецьку ведуться якісь таємні роботи над Атомним проєктом. Не даремно ж сюди привезли німецьких хіміків, розробників сірководневого методу виробництва “важкої води”? Та й велика кількість різної охорони в селищі теж наводила на думку про секретні роботи.

Комплекс ПВО

Виробництво “важкої води”, яка потрібна була для реалізації “атомного проекту”, в Сєверодонецьку не виявилося – тут не вистачало електроенергії для такого енергоємного продукту. Та все ж інтерес американської розвідки був виправданий. Адже “атомний проєкт” передбачав не лише виготовлення ядерної зброї. Її ще потрібно було швидко і непомітно доставити до потрібного місця. Це мали робити ракети. А ракетне паливо планувалося виробляти на Лисичанському хімкомбінаті, вірніше, один з компонентів палива – окислювач. Адже рідке ракетне паливо складалося з пального і окислювача.

Азотна кислота – чудовий окислювач. Солі азотної кислоти – нітрати, особливо калійна селітра – уже багато століть використовувалося як окислювач самого першого ракетного палива – чорного пороху. Випробування першого в СРСР літака-перехоплювача БІ-1, який використовував керосин азотну кислоту, показав, що азотна кислота в якості окислювача дає хороший результат, але не довго – швидко виходить з ладу обладнання через агресивну дію на метали. Металурги шукали сплави, на які не діє азотна кислота, а хіміки працювали над пошуком добавок в кислоту –
інгибіторів для уповільнення руйнівного впливу на матеріали.

Відомо, що у 1944 році в СРСР концентровану азотну кислоту виробляли лише 6 заводів і тому відчувалася гостра нестача цього продукту, необхідного у виробництві вибухових речовин. 1 січня 1951 р. отримали першу продукцію комбінату – аміачну селітру, але з аміаку, який було привезено з Горлівки. За тиждень видав продукцію цех слабкої азотної кислоти. У червні 1952 р. було введено в експлуатацію цех крепкої азотної кислоти; хіміки традиційно називають концентровану азотну кислоту “крепкою”. І лише 23 лютого 1953 р. отримано перший аміак, який так потрібен був для виробництва добрив. Ця хронологія подій вказує на пріоритет оборонної промисловості перед сільським господарством. Адже концентрована азотна кислота потрібна для виробництва порохів та інших вибухових і отруйних речовин, зокрема і як окислювач ракетного палива.

У червні 1952 р. було введено в експлуатацію цех крепкої азотної кислоти

У повоєнні роки, коли розпочалася боротьба за пріоритет у ракетно-ядерній зброї між СРСР і США, уже в 1948 р. на ЛХК передбачали відділення по зберіганню окислювачів, а в 1952 підготовлено технічний проект “Установка получения продукта АК-20 в корпусе 707”. Цей продукт відносився до групи меланжів, який являв собою розчин концентрованої азотної кислоти (80 %) і тетраоксида діазота (20 %). У 1952-53 роках це були прості окислювачі, а далі більш складні: у 1955 р. – з фосфорною кислотою, в 1957-58 з фтористим воднем, в 1962-63 – з йодом, у 1960-1972 рр. діяла інтенсивна програма по виготовленню різних нових партій окислювачів.

А в квітні 1964 року на Лисхімкомбінаті було уведено в дію перший в Радянському Союзі цех особливо чистої азотної кислоти, де все технологічне обладнання було виготовлено із кварцевого скла.

Із самого початку при виробництві азотної кислоти була висока секретність – це ж був продукт, який використовувався в оборонній промисловості. Але особливо висока секретність стосувалася відділення окислювачів. Ті, хто працював на хімкомбінаті в середині 1960-х років, ще пам’ятають обнесену валом частину території. Говорили, що там виробляють ракетне паливо. Близько до істини – там був склад меланжів – окислювачів ракетного палива, які виробляли на хімкомбінаті з концентрованої азотної кислоти.

Азотнокислі окислювачі зараз вже менше застосовуються в бойових ракетах, космічних ракетах- носіях і на космічних апаратах – появилися нові види палива.

На Сєверодонецькому “Азоті” – колишньому Лисичанському хімкомбінаті в кінці 1970-х виробництво окислювачів було зупинено. На той час на військових складах і базах ракетного палива накопичилося близько 30 тисяч тонн різних марок окислювачів. Після 20 років зберігання багато сховищ під дією високоагресивних рідин почали руйнуватися, протікати, що вело до екологічної катастрофи. І тепер вже спеціалісти Сєверодонецьких підприємств і організацій: “Азоту”, “ОРГХІМу”, “Хімтехнології” разом з ученими Харківського політехнічного інституту успішно розробили метод утилізації окислювачів. На початку 1990-х років цим методом були утилізовані некондиційні окислювачі, які лишалися на старому складі ще з 70-х років. Цим же методом було утилізовано окислювачі при ліквідації 18-ї Ракетної армії.

Так завершилася секретна місія Сєверодонецького “Азоту” в проекті під умовною назвою “Азотний окислювач”, який був причетний до “Атомного проекту” і створення ракетного щита СРСР.