Невідомий Садовський

З початку будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу і до сучасного ПрАТ “СЄВЄРОДОНЕЦЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ АЗОТ” на містоутворюючому підприємстві змінилося 16 керівників. У Сєверодонецьку знають лише післявоєнних керівників, тих, хто керував уже працюючим підприємством. А от про перших, тих, хто будував, практично не нічого не знаємо.

Вони й хіміками не були — будували, довго на посаді не затримувалися, і як мені здається, мали не прості біографії.
В історії “Азоту” і міста лишився невідомим і післявоєнний директор Садовський Степан Васильович. Директором Лисичанського азотно-тукового комбінату він був недовго, з жовтня 1945 по серпень 1946. На той час уважався авторитетним хіміком, який набував досвід на трьох хімічних підприємствах, очолював “Главазот”, був нагороджений орденами Знак Пошани і Леніна.

А вже пізніше, після Лисхімбуду, до нагород додався ще один орден Леніна та інші відзнаки за 20 років управління Новомосковським “Азотом”.

Виникають питання, чому такий досвідчений керівник, орденоносець потрапив на ще не побудований Лисичанський хімкомбінат, і чому тут не затримався?

Степан Васильович Садовський кар’єру хіміка починає в Сталіногорському азотно-туковому комбінаті (з 1961 – Новомосковськ Тульської області), де влаштовується змінним інженером в цех азотної кислоти. Блискучі організаторські здібності, високий професіоналізм, вміння працювати з людьми – все це не залишається непоміченим керівництвом. Незабаром його призначають начальником цеху.

У 1938 році Садовського направляють директором щойно збудованого на Уралі хімічного заводу в Березники налагодити нове виробництво і ввести його в експлуатацію. З поставленим завданням він впорався блискуче, за що в 1939 році був нагороджений орденом «Знак Пошани». Очолює “Главазот”, де курирує будівництво нових хімзаводів, зокрема і ЛХК. У 1940 його призначають директором Сталіногорского азотно-тукового комбінату. З початком німецького-радянської війни комбінат евакуюють, а Садовського направляють директором на Чирчикський електрохімічний комбінат. Тут він за півроку зумів із евакуйованого обладнання запустити другу чергу комбінату.

У липні 1943 комбінат нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, а його – орденом Леніна.
Наступного року його викликають в Кремль і з групою спеціалістів країни посилають у закордонне відрядження в США, ніби для закупівлі хімобладнання. Зазвичай такі відрядження тривають кілька тижнів, максимум місяць. В даному випадку Садовський був відсутній рік, повернувся вже після Перемоги, влітку 1945. Нікому, навіть в сім'ї він ніколи не розповідав про цю поїздку. Але рідні іноді чули від нього незвичні слова, які він помилково вимовляв: “Курчатов, протон, уран...”

Сьогодні вже відомо, що у квітні 1943 була створена Лабораторія No 2 Академії наук СРСР, яку очолював І. Курчатов, що згодом переросла в Курчатівський інститут. Задачі Лабораторії No 2 – створення ядерної зброї. Відрядження до США Садовського відбулося після 19 травня 1944 р., коли І. Курчатов написав доповідну записку Й. Сталіну про стан справ з роботами по урану. У ній, зокрема, йшлося про дифузійні машини, які потрібні для виділення урану. Можливо, відрядження було пов’язано з цим. Можна припустити, що ніякої поїздки до Америки і не було, а лише оголошено про це рідним і на Чирчикському ЕХЗ. Садовський же цей рік міг працювати таємно над проблемою виробництва важкої води десь на об’єкті Лабораторії No2.

Саме після цього відрядження його призначають директором Лисичанського хімкомбінату.
Можливо планувалося, що він тут буде теж будувати виробництво важкої води, аналогічне тому, яке завершувалося на Чирчикському ЕХК. Але плани змінилися. 17 січня 1946 Сталіну доповідали про стан справ з отримання і використання атомної енергії. Серед іншого доповідали, що в Чирчику отримано 94 кг важкої води. А до 1 жовтня Чирчикський завод виробив 1,8 тони важкої води. Передбачалося будівництво на азотно-тукових комбінатах 11 цехів з виробництва важкої
води електролізним методом загальною потужністю 21,3 тони в рік. Планувалось розосередження виробництв для використання вільних потужностей електростанцій, а також можливості здешевлення вартості важкої води за рахунок використання водню, що вироблявся на азотно-тукових заводах.

Можливо, що на ЛХК теж планували розпочати виробництво важкої води, для цього й прислали сюди Садовського, бо одночасно з його прибуттям у жовтні 1945 організували тут трест “Лисхімпромбуд”. Готувалися до великого будівництва. Однак Садовський попрацював на Лисичанському ЛХК лише від жовтня 1945 до серпня 1946. У березні 1946 року п’ятеро спеціалістів, які займалися важкою водою, направили Л. Берії, який курирував створення ядерної
зброї і ракетної техніки, листа “Про виробництво важкої води методом ізотопного обміну аміака з водою з наступною дистиляцією аміаку”, у якому повідомляли, що розроблено більш ефективний метод виробництва важкої води, ніж той, що запропонований німецькими ученими. Виклад суті нової технології закінчувався висновком: “Отримання важкої води з аміаку буде одним з найбільш дешевих методів”. Одночасно пропонувалося завершити дослідження та побудувати заводську установку на Сталіногорському азотно-туковому комбінаті, доручивши будівництво НКВС і Наркомхімпрому.

Садовський передає посаду директора Лисичанського АТК Г. І. Вілєсову і повертається до Сталіногорська. Інтерес керівництва країни до Лисичанського хімкомбінату трохи згасає. Активні будівельні роботи тут відновилися лише після лютневого 1947 року пленуму ЦК КПРС, який визначив курс на відновлення сільського господарства, яке потребувало добрив.

Але не лише у Лисичанську, і Сталіногорську теж про важку воду “забули”. Справа в тому, що працювали одночасно над кількома методами виробництва важкої води МВС і Мінхімпрома. Між відомствами вийшов конфлікт, і міністр хімічної промисловості Первухін заборонив розміщення виробництва по “відібраному” у хіміків методу на підприємствах свого міністерства. Можливо тому передумали будувати у Сталіногорську, який підпорядковувався Мінхімпрому, а МВС почало будувати завод у Норільську.

Відомий журналіст, популяризатор науки Володимир Губарєв писав про унікальний випадок, який трапився із Садовським. Унікальність полягає в тому, що в Атомному проєкті, яким керував Л. Берія, інших випадків, коли хтось відмовлявся б від пропозицій Берії, не було. Процитую Губарєва:

“В первых числах января 1948 года Л. Берия пишет И. Сталину:
“Постановлением Совета министров СССР 29 ноября 1947 г. первым заместителем директора комбината No 817 Первого главного управления при Совете министров СССР был назначенн т. Садовский С.В., ранее работавший директором Сталиногорского азотно-тукового комбината.
Тов. Садовский после ознакомления на месте заявил, что он не сможет справиться с порученным ему делом в связи со сложностью и новизной производства.
Тт. Первухин и директор комбината No 817 Музруков просят освободить т. Савдовского от работы на комбинате No 817, разрешив использовать его на прежней работе... Прошу вашего разрешения”.
Сталин поставил свою подпись, и С.В.Садовский уже через несколько дней навсегда покинул Челябинск-4. И никогда уже в своей жизни он не упоминал, что побывал на строительстве Плутониевого комбината.
О других “отказниках” документы и материалы Атомного проекта СССР не упоминают”.

Цей випадок свідчить, що Садовський вже давно був долучений до секретних робіт в Атомному проєкті. І йому довіряли настільки, що навіть дозволили відійти від “атомних” справ після відвідування і знайомства з надзвичайно секретним Плутонієвим заводом у такому ж секретному Челябінську-40.

Тільки в кінці 1952 на нього почали збирати компромат. Але зі смертю Сталіна, справу закрили. У 1957 за реконструкцію хімзаводу і переведення підприємства з дорогого привозного коксу на природний газ його нагороджують другим орденом Леніна, потім були й інші ордени та медалі.
На Новомосковському хімічному комбінаті він і пропрацював до 1965 року, коли завершив шлях організатора хімічного виробництва.

З факту короткого перебування у Лисхімстрої людини, причетної до робіт в Атомному проєкті, напрошується висновок, що і тут планувалося розвернути роботи з виробництва важкої води. Але плани змінилися. І перебування Степана Садовського на посаді директора Лисхімкомбінату стало лише маловідомим епізодом в історії Сєверодонецька.