Топонімічна історія Сєверодонецька

«Хоть бы «Северодонецк» правильно научились писать! Я ж не пишу «Ивяло-Хвранкийськв»!!! Быдлота необразованая, рагули»
Жан-Поль Фердыщенко

В якості епіграфа взяв один з коментарів під моїми матеріалами з історії Сєверодонецька. Він красномовний і багато про що свідчить. Але я хочу лише показати гостроту реакції і небайдужість до написання назви міста українською мовою. Дискусії щодо цього питання йдуть уже понад 60 років. І їм кінця-краю не видно. Мені здається, що прийняти правильне рішення щодо правильності назви може допомогти знання історії її походження. А топонімічна історія Сєверодонецька досить складна, тут переплелися питання історії, географії, філології, юриспруденції...

Міста Сєверодонецька не мало бути. Коли в роки першої п’ятирічки надумали будувати Лисичанський хімкомбінат, то планували, що хіміки житимуть у Великому Лисичанську. Так архітектори-проєктанти називали територію, яка мала увібрати в себе Пролетарськ, нове соцмісто хіміків, Лисичанськ і Верхнє. Великий Лисичанськ мав стати єдиним містом.

Перед начальником будівельного управління Олександром Дмитровичем Забєльським було поставлено задачу – за два роки навпроти Лисичанська, на лівому березі Сіверського Дінця, збудувати Лисичанський азотно-туковий завод.

Перші будівельники, які прибували на будівництво, воліли селитися біля робочих об’єктів, а не в Лисичанську, звідки було важко добиратися, а ще й при тому, що весною вода змила міст. Стихійно виросли «шанхаї» із тимчасових землянок і мазанок біля села Ново-Сиротине та біля річки Борової. Це були тимчасові робітничі «посьолки» — Восточний і Сєверний. Між ними Забєльський почав будувати ще одне робітниче селище з необхідними комунальними службами: їдальня, пекарня, баня, магазин... До 1 травня 1934 року тут було зведено три перших будинки барачного типу, а до 7 листопада — ще два та два двоповерхових будинки. Це селище так і називали Лисхімстрой — від російського «Лисичанское химическое строительство». Не дивлячись на те, що місцеве населення було переважно україномовним, у назві будівництва і селища прижилася російськомовна складова. Це пояснюється тим, що управління будівництвом велося з Москви, із Наркомату важкої промисловості, яким керував Орджонікідзе. І спеціалісти були російськомовні.

Проєктування хімкомбінату затримувалося, а селище приростало будинками. У 1938 році стало зрозуміло, що соцміста хіміків у Лисичанську не буде, і майбутні хіміки житимуть у Лисхімстрої.

Президія Верховної Ради УРСР 28 жовтня 1938 року видає указ «Про віднесення населених пунктів Ворошиловградської області до категорії міст та селищ міського типу і встановлення їх меж». Указ відносить робітниче селище Лисхімстрой до категорії селищ міського типу. Процитую пункт 29:
ЛИСХЕМСТРОЙ, Лисичанського району,– виключити з міської смуги міста Лисичанська і утворити в ньому селищну раду. Зберегти за селищем попереднє найменування.
Включити до складу Лисхемстроївської селищної ради хутори: Павлоградський, Бакаї, Ново-Сиротино, Синецький, селище радгоспу Лісова дача та лісові сторожки Агафоново і Горобцово, виключивши їх із складу Воєводівської сільради, Рубежанського району.

Тож у 1938 році тимчасове робітниче селище Лисхемстрой стало селищем міського типу. Cєверодончани подумають, що тут вкралася помилка, бо звикли до назви Лисхімстрой. Але ж Лисхімстрой — це скорочення від російського «Лисичанское химическое строительство». «Лисхимстрой» – писали тогочасні російськомовні керівники і спеціалісти, так його писали у Наркоматі важкої промисловості СРСР, який курирував важку промисловість. Але в Україні назву «Лисхимстрой» не перекладали з російської, а записали у відповідності з нормами української мови. Тому «строй», а не «буд», і «хем», а не «хім». Адже за нормами тогочасного правопису слово «хімія» писалася як «хемія».

У заводському музеї «Азота» можна побачити маленький, але надзвичайно цікавий експонат – паспорт Геннадія Івановича Вілєсова, який у 1946-1957 роках був директором Лисичанського хімічного комбінату, тобто нинішнього Сєверодонецького «Азота». То були знакові роки становлення підприємства та міста. При Вілєсові підприємство дало першу продукцію, активно розвивалося, а селище Лисхімстрой отримало назву Сєвєродонецьк, та вже у 1958 році стало містом районного підпорядкування.

У паспорті Вілєсова примітний штамп із пропискою 1950 року. У штампі зазначено: «3-е Отделение Милиции г. СВЕТЛОГРАД Лисичанского р-на Ворошиловградской области», а рукою вписано, що власник паспорта прописаний за адресою: «Северодонецк, 20 –12».
Вулиць тоді ще не існувало, адресу вказували за номерами будинків і квартир.
Але ж у штампі — «г. Светлоград», а паспортистка вписала «Северодонецк».
Як таке могло трапитися?

9 липня 1947 року Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про прискорення будівництва Лисичанського хімкомбінату. Планувалося, що розвертання будівництва призведе до переростання селища Лисхімстрой у місто обласного підпорядкування. А місту потрібно ім’я. У той час голова і секретар виконкому Лисхімстроївської ради депутатів трудящих підготували довідку з характеристикою селища. У Сєверодонецькому архіві зберігається ця «Справка о поселке при Лисичанском Химкомбинате». Ось фрагмент, у якому вказано п’ять варіантів назви:

Із п’яти варіантів у трьох присутнє Донецьк. Ця назва тоді ще була вільною, бо сучасний Донецьк у той час називався Сталіно. Тож у Сєверодонецька був шанс стати Донецьком.

Директор хімкомбіната Вілєсов був прихильником назви селища Світлоград. З Лисичанських круч воно дійсно виглядало світлим: усі споруди будувалися у той час із власної силікатної цегли білого кольору. Білі будівлі на золотому піску, світле місто – Світлоград.

Планувалося, що у 1949 р. збудують нову ТЕЦ , яка видаватиме пар з потрібними параметрами для перших цехів хімкомбінату. І в 1950 р. селище з такими значними промисловими об’єктами як ТЕЦ і хімкомбінат, зможе отримати статус міста. Але з пуском ТЕЦ сталася заминка. Це відтермінувало пуск хімкомбінату. А без промислових підприємств мова не могла йти не лише про місто обласного підпорядкування, а навіть районного.

У кінці 1949 р., незадовго до Нового року, з обкому надійшла команда – терміново дати пропозиції щодо назви майбутнього міста, яким мав стати Лисхімстрой. На обговорення давалося три дні.

До відомих ще від 1947 р. варіантів назви додалися й нові. Комсомольці пропонували Комсомольськ-на-Дінці, подібно до Комсомольська-на-Амурі. Від колективу ТЕЦ надійшла пропозиція назвати місто Сєверо-Донецьком, керівнику тресту «Лисхімбуд» П. П. Новікову подобалося Менделєєвськ, були й інші пропозиції. Але лідером думки залишилася назва Світлоград, яка було на слуху ще з 1947 року. Вже навіть була замовлена печатка і штампи для третього відділення міліції Лисичанська. Секретар парткому будівельного тресту О. М, Сафонов повідомив обком про чотири основних варіанти назви: Світлоград, Сєверо-Донецьк, Комсомольськ-на-Дінці і Менделєєвськ.

Чому ж Лисхімстрой перейменували не в Світлоград, а в Сєверодонецьк? Звідки взялася така досить дивна назва?
Побутує думка, що назва пішла від назви річки Сіверський Донець. Звідси й намагання писати назву як Сіверськодонецьк. Такий варіант навіть записали в Українському правописі 1990 року. Але річка тут ні до чого. У 1950 році, коли давали ім’я селищу, річка вже близько 200 років називалася Північний Донець, а російською — «Северный Донец». Давня назва Сіверський Донець поступово почала повертатися в кінці 1960-х років. Але таке уявлення певний час додавало до варіантів написання назви міста ще й Північнодонецьк.

                          Карта 1915 р.                                                      Географічний атлас України. 1928 р.

Історія питання має досить давнє історичне підґрунтя.
Словосполучення «Северо-Донецкий» почало використовувалося досить часто у назвах різних товариств і підприємств півночі Донецького басейну після відвідування краю Д. І. Менделєєвим. У 1888 р. він написав досить відому і знакову працю «Будущая сила, покоящаяся на берегах Донца», у якій описав вигоди для інвесторів Донецького басейну, відмітив і роль Лисичанська, який лежить на півночі Донецького краю. Ця праця привернула увагу інвесторів до краю, який обмежувався Доном і Сіверським Дінцем. Словосполучення Північно-Донецький стало входити до назв новоутворених навколо Лисичанська товариств і підприємств. Наприклад, до утвореного в 1921 році у Лисичанську тресту «Хімвугілля», входили Північно-Донецький склозавод та Північно-Донецький рудник, Північно-Донецьке лісництво. Подібні знаки півночі Донецького краю часто входили до назв гірничих товариств, наприклад, «Северо-Донецкое горнопромышленное Общество», яке було засновано дворянкою М. Івановою у маєтку Рубіжна. Це назва тієї частини сучасного Лисичанська, яку ми знаємо як Пролетарськ.

Спільним між назвами подібних підприємств і річкою є тільки те, що вони усі знаходяться на півночі Донецького краю. Рудник «Северо-Донецкая копь» знаходився біля станції Мар’ївка, що на території сучасного Первомайська. Там Сіверський Донець не протікає. З 1913 по 1953 рік існувала «Северо-Донецкая железная дорога» – Північно-Донецька залізниця. Ця назва точно походить не від річки, яку до 1960-х років писали як Північний Донець, бо була ще й Південно-Донецька залізниця. Але ж Південного Дінця немає. Лише у 1953 році їх об’єднали, утворивши Донецьку залізницю.

За планом електрифікації Донецького басейну 1920-х років територія Донбасу ділилися на сім районів. Найпівнічніший назвали Північно-Донецьким. У ньому мали звести Північно-Донецьку ДРЕС ім. Строганова. ДРЕС – це Державна районна електростанція. Оскільки плани розроблялися у Москві, то усі документи були російською мовою, у них назву цієї станції писали «Северодонецкая ГРЭС», «Северо-Донецкая ГРЭС» або «СевДонГРЭС».

Тож назва Сєверо-Донецький цілком закономірна для найпівнічнішого із семи енергетичних районів Донбасу. І не дивно, що електростанцію у цьому районі назвали «СевДонГРЭС».

Крім електроенергії вона ще мала постачати пар на завод «Донсода». Через це її були змушені будувати біля заводу. Станцію розташували в тіснині, і це виключило можливість її подальшого розширення. Вона стала єдиною із електростанцій ГОЕЛРО, яка не вийшла за рамки початково запланованої потужності в 60 МВт.

Після початку німецько-радянської війни СєвДонДРЕС продовжувала працювати ще рік, до літа 1942-го, хоча в цей час лінія фронту проходила вже в 11 кілометрах від електростанції. Німецька авіація не бомбила станцію, не обстрілювала її і артилерія противника – німці мали намір захопити станцію у справному стані. В жовтні 1941 із усіх електростанцій «Донбасенерго» СєвДонГРЕС лишилася єдиною поза зоною окупації. Дев’ять місяців колектив станції на чолі з директором Чабаном забезпечували електроенергією шахти, військові майстерні і Лисхімстрой. Все основне обладнання було демонтовано і відправлено в тил. Лишили лише одну турбіну і котел. 10 липня 1942 поступила команда завершити евакуацію. На станції лишилося 6 чоловік, які мали в останній момент вивести з ладу останню турбіну. Коли із підстанції шахти «Чорноморка» сповістили, що в шахтний двір вʼїжджають німці, і зв'язок обірвався, залишені енергетики злили масло з турбіни. Коли підшипники поплавилися і турбіна почала розриватися, вони переправились через Донець і пішли у бік Воронового. Серед цих останніх був і секретар Ворошиловградського обкому партії Гнат Макарович Галянт, який відав промисловими питаннями.

Після війни активно почав розвиватися Лисичанський хімкомбінат. А Сєверодонецька ДРЕС розвиватися не могла через обмеженість території. Було прийнято рішення про будівництво поблизу хімкомбінату ще однієї ТЕЦ.

На період будівництва нова ТЕЦ мала бути у віданні хімкомбінату, який посилено будувався, і там була потужна будівельна база. Після пуску ТЕЦ в дію, вона мала увійти до складу «Донбасенерго» і стати Сєверодонецькою ТЕЦ, яка розташовувалася б на двох майданчиках. Планувалося, що першу чергу нової ТЕЦ уведуть в дію у 1949 р., бо від неї залежав пуск технологічних цехів хімкомбінату.

Коли у 1949 році вирішували, яку назву дати Лисхімстрою, в обкомі партії зважили не на думку жителів, а на думку секретаря обкому з промисловості та енергетики Галянта Макара Гнатовича, для якого ця назва стала близькою. Та й аргументи у нього були – не потрібно буде перейменовувати Сєверодонецьку ДРЕС, та й Сєверодонецькі назви на той час вже стали традиційними, звичними на півночі Донбасу.

Схоже, що Ворошиловградський обком КПУ направив свою пропозицію про перейменування в секретаріат Президії Верховної Ради УРСР російською мовою і так, як звикли говорити і писати по-російськи, з дефісом – «Северо-Донецк». У тогочасній Лисичанській газеті «Лисичанский рабочий» назву селища писали з дефісом майже до кінця 1952 року.
В Указі, підписаному 27 січня 1950 року, «Про перейменування селища міського типу Лисхімстрой Лисичанського району Ворошиловградської області» назву записали без дефісу, але без врахування норм української мови:
Задовольнити клопотання радянських та партійних організацій Ворошиловградської області про перейменування селища міського типу Лисхімстрой Лисичанського району з присвоєнням йому найменування Сєвєродонецьк.
Лисхімстроївську селищну Раду перейменувати на Сєвєродонецьку.

Українською мовою мали б назвати Північнодонецьком. Але ж 1950 рік. Сталін — переможець у світовій війні, в його руках абсолютна влада. Очевидно, що ніхто навіть не запропонував україномовний варіант назви. Не те, що не переклали на «північ», а навіть «север-» записали на російський лад.

У 1938 р. Президія ВР назвала селище Лисхемстрой, а у 1950 в указі написано – Лисхімстрой, хоча ніякого перейменування у цей період не відбувалося. Юридично виходить, що перейменували якесь невідоме селище Лисхімстрой в Сєвєродонецьк, а Лисхемстрой лишився без перейменування. Цей казус трапився через зміну правопису. У 1946 р. до правопису внесли деякі зміни, які наблизили українську мову до російської, зокрема «хемія» стала «хімією». Очевидно, після введення нових правописних норм внесли правку у назву селища без усяких указів. І вже у довіднику адміністративно-територіального поділу Української РСР 1947 року назва записана як Лисхімстрой.
А в 1950 р. на український правопис не дуже звертали увагу. Назву Сєвєродонецьк написали так, щоб було схоже на російську – «как слышим, так и пишем». А чули у високих кабінетах лише російську мову.

Правила адаптації російських прізвищ та географічних назв до української мови складалися у 1918 році під час мовної реформи. За правилами російська літера «е» передається через українське «е», а літера «ѣ» – через «і» або «є», в залежності від ситуації. Коли російському «е» кореня відповідає в аналогічних українських коренях «і» (тобто на місці колишнього «ѣ» ), пишеться «є». За цими правилами дореформенне сѣвер має писатися українською сєвер.

27 березня 1958 року виконком Луганської Облради депутатів трудящих на своєму засіданні розглянув «Территориальные вопросы и переименования населенных пунктов». Було прийнято рішення: «Поселок городского типа Северодонецк города Лисичанска отнести к категории городов районного подчинения». Протокол і рішення подано російською мовою. І вже 31 березня у «Відомостях Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки» було зафіксовано:

В секретаріаті Верховної Ради назву міста записали у відповідності до норм українського правопису. Сталіна вже немає, можна згадати і норми української мови.
30 грудня 1962 року указом Президії Верховної Ради Української РСР було прийнято рішення:

Віднести у відання обласних /промислових/ Рад депутатів трудящих такі міста з підпорядкованими їх Радам населеними пунктами:
. . .
м. Сєвєродонецьк — з селищем міського типу Сиротине.

Тут знову зʼявляється Сєвєродонецьк. Але у довідниках адміністративно-територіального поділу за 1968, 1972 і 1987 роки назву міста залишили Сєверодонецьк. Очевидно в редакції довідника персонал виявився освіченіший від секретаріату Президії ВР, і переклали рішення Луганської обласної ради з російської мови у відповідності до норм української мови.

З настанням незалежності в Україні усі подібні довідники було замінено нормативно-правовим актом ДК 014-97 «Державний класифікатор об’єктів адміністративно-територіального устрою України”, у другому томі якого під номером 44 120 значиться місто Сєверодонецьк.

З 1 липня 2004 року почав діяти Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», а за ним вийшов наказ Держкомпідприємництва № 65 «Про затвердження Вимог щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу». Виникла потреба писати офіційну назву міста в установчі документи. І тут, очевидно, російськомовні чиновники не додумалися заглянути в Державний класифікатор, а вирішили, що «пишется, как слышится». Але ж ті, хто реєструвався раніше, використовували три різних варіанти назви: Сєверодонецьк. Северодонецьк і Сєвєродонецьк. А треба обрати єдиний. Тому далі розпочалися якісь чиновницько-депутатські дії, що не мають відношення ні до філології, ні до історії з географією, ні до іншої науки. В результаті на внутрішній обкладинці Відомостей Верховної Ради України № 15 від 11.04.2008 р. (лише україномовного видання, хоча у той час виходило і російськомовне) появилося повідомлення про те, що Луганська обласна рада прийняла рішення:

«У довіднику “Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій”, Київ, 1987 рік, на сторінках 36, 37, 38 та 41 внести наступні правки: в Луганській області у розділі 2 Відомості про міста і селища міського типу”, пункт а) Міста обласного підпорядкування» замість найменування міста “Сєверодонецьк” записати – “Сєвєродонецьк”, пункт в) “Селища міського типу” на сторінках 37 і 38 замість слів “Сєверодонецькій міськраді” записати “Сєвєродонецькій міськраді”».

Але ж це було лише повідомлення про рішення обласної ради внести зміни у відмінений довідник не існуючої вже Української РСР. Для зміни назви населеного пункту потрібно рішення Верховної Ради України. Такі дії схожі на ситуацію, коли якусь Марію за паспортом, рідні і близькі називають Машею, Марусею або навіть Мариною. Вносити зміни в назви населених пунктів може лише Верховна Рада. Юридично ж на той час діяв нормативно-правовий документ ДК 014-97, у якому зафіксовано назву Сєверодонецьк. Будь-який довідник не є нормативним документом, він лише має фіксувати рішення компетентних органів.

Рішення облради було опубліковано на обкладинці «Відомостей ВРУ» у той же день, що практично неможливо. Можна бачити, що в інших випадках від прийняття рішення облради до публікації у «Відомостях ВРУ» проходить певний час – від кількох тижнів до кількох місяців. Яким чином подібне рішення було опубліковано в день його прийняття обласною радою? Та й чи було таке рішення? Мені його знайти не вдалося.

Державний класифікатор ДК 014-97 був чинним до 12 січня 2021 року паралельно з КОАТУУ, але у першому назва міста — Сєверодонецьк, а в другому Сєвєродонецьк. Від цієї дати діє кодифікатор адміністративно-територіальних одиниць та територій територіальних громад (КАТОТТГ).

Існує нормтивно-правовий акт «Правила написання українських географічних назв на картах та в інших виданнях», затверджений у Міністерстві юстиції України 13 серпня 2014 р. відповідно до Закону України «Про географічні назви»

Пункт 3.4.

Географічні назви російського походження не перекладаються, а передаються українською мовою за нормами і правилами українського правопису, наприклад:
Лечебное — Лічебне,
Северное — Сєверне

Виходить, що «на картах та в інших виданнях» назва буде писатися «Сєверодонецьк», а міська влада писатиме «Сєвєродонецьк».

Зараз склалася ситуація, коли в Україні усі топоніми з російськомовною основою «север», такі як Сєверний, Сєверне, Сєверо-Гундоровський пишуться у відповідності з нормами українського правопису, і лише Сєверодонецьк лишається поза нормами.

Із довідника «Україна: Адміністративно-територіальний устрій (станом на 1 січня 2012 р.) — К.: Парламентське видавництво, 2012

Останній приклад — «Атлас адміністративно-територіального устрою України: 2020». У ньому на карті Луганської області позначено місто Сєверодонецьк, а в тексті характиристики району — Сєвєродонецьк.

Історія з назвою Сєверодонецька тягнеться від 1950 року. Вже давно немає Сталіна. Існує незалежна держава Україна з державною українською мовою. Існує український правопис, у якому важко знайти чітку відповідь на питання, як передавати українською мовою слова з російським «север». Існують різні закони й нормативно-правові акти, які не співвідносяться між собою. І досі ми пишемо назву міста на свій розсуд, хто як уважає за правильне.

Зараз достатньо було б рішення Верховної Ради про приведення назви міста у відповідність до правил української мови з посиланням на Закон України «Про географічні назви» та «Правила написання українських географічних назв на картах та в інших виданнях». Мова не йде про перейменування.

Тож поки Верховна Рада написання назви міста не приведе у відповідність з нормами української мови та не поставить крапку в цій історії, топонімічна історія міста Сєверодонецька продовжуватиметься.