Воєводівка. Топонімічна історія

Між Сєверодонецьком і Рубіжним справа від автошляху розташоване село з нехарактерною для Донбасу назвою та історією – Воєводівка. Звідки в Донбасі воєводи? Саме ця назва зафіксована при в’їзді в село на пам’ятному знаку з написом: «Воєводівка – 300 років». Встановлено знак у 2007 р., коли в селі відзначали ювілей. От тільки не написано дати заснування села, від якого слід вести відлік. Навіки 300.

Якось не схоже, що 300 років тому тут могло виникнути хоч якесь поселення. У ті часи люди селилися або біля річки, або в балках чи очеретах, а тут ні річки, ні балки, у якій можна сховатися. Справа в тому, що село має дві історії і, як зараз кажуть, два місця дислокації.

Дату заснування 1707 рік назвав колишній директор Луганського краєзнавчого музею В. І. Висоцький в книзі «Исторические аспекты топонимов Луганщины». Він пояснив, що назва походить від того, що граф Гендриков був воєводою, а землі він викупив у Єгора Смольянинова у 1753 р. Однак, у друге видання книги, виправлене і доповнене, статтю про Воєводівку автор уже не включив, мабуть через те, що виникли сумніви щодо правильності інформації. Дійсно, граф Гендриков ніколи не був воєводою, та й народився він у 1719 р., на 12 років пізніше заявленої дати появи села.

Сучасне село Воєводівка виникло не там, де воно розташоване нині, а на лівому березі Борової, приблизно за одну версту від Дінця. Поруч проходила Кальміуська сакма – дорога з Криму до Москви, яка «перелазила» через Сіверський Донець по Боровському перевозу. От поблизу переправи через Донець і показано поселення на карті геодезистів Шишкова і Лупандіна, яку вони складали у 1728-29 рр. Це перша карта, на якій появилася Воєводівка. Сама карта не збереглася, вціліла лише копія, виконана французом Делілем. На ній назва Воєводівки не вказана, а написано «хутір».

Це свідчить, що на місці «старої» Воєводівки у 1728 р. якесь поселення без церкви вже існувало. На пізніших картах тут вже був напис — «Воеводовка».

Але ж будь-яке поселення має назву. Чому Воєводівка? Чіткої відповіді немає, маю лише версії.

Згадаємо, що у 1707 р. розпочалося Булавінське повстання. Це був час, коли ватаги «воровских казаков», втікачів з насиджених місць у Дике поле, нападали на подорожніх уздовж шляхів. А грабувати подорожніх на переправі було зручно. Ватажків цих ватаг називали воєводами, від «воєводити, верховодити». Може від цих придорожніх розбійників-воєвод пішла назва поселення?

Є й інша версія. Відомо, що у 1724 р. за перевіз через Донець брали плату. В окладній книзі значиться, що сума збору складала 13 рублів 25 1/2 копійки, третина зібраної суми мала поступати в казну. У книзі написано: «Означенного сбору надлежит требовать 4 рубля 41 7/8 копейки».

Воєводою Бєлгородського розряду у 1707 р. час був князь Дмитро Голіцин. Воєвода для охорони людного місця на переправі через Донець і збору мита чи податку міг організувати якийсь караул чи пост. Від назви Воєводського посту могла утворитися назва поселення, яке виникло тут, – Воєводівка.

На «Ландкарте Славяно-Сербии» 1754 р., по якій планували розселення слов’яносербських рот, у цьому місті показано село Асессоровка. Тут жив митник, асесор Матвій Калчигін, який у 1755 р. став директором (інспектором). Бахмутської прикордонної митниці, і переселився в Бахмут. Бахмутська митниця була створена 25 липня 1755 р. Але можна думати, що і до цього, при переправі на Кальміуській сакмі здавна був якийсь митний пост. Переправу контролював якийсь воєводський товариш (назва посади); в Бахмутській провінції до утворення Слов’яносербії їх було троє. Звідси могла й назва утворитися – Воєводівка. Але це лише версії. Про достовірність походження назви Воєводівка поки що говорити не доводиться.

Калчигін продав село колезькому реєстратору Бахмутської провінційної канцелярії Єгору Смольянинову, а той перепродав графу Івану Гендрикову. Тепер село почали називати Гендриківкою. Граф Гендриков був племінником Катерини І і двоюрідним братом імператриці Єлизавети Петрівни. Він служив при семи російських імператорах, які у той час досить часто мінялися, приймав участь у палацових переворотах, через які на престол стали Єлизавета Петрівна і Катерина ІІ. Від Єлизавети він і отримав графський титул. У 1750 р. його відрядили на Україну із завданням забезпечити обрання гетьманом Кирила Розумовського. Із завданням він справився, провівши успішно Глухівську раду.

До 1762 р. Гендриков був помічником Олексія Розумовського, головою слідчої комісії Лейб-компанії, дійсним камергером, генерал-лейтенантом.

Як тільки у Петербурзі появилися плани створення на правобережжі Дінця Слов’яносербії, на лівому березі почалися активні перегони високих чиновників за оволодіння землями. Ті, хто був близьким до імператорського двору, зрозуміли, що ця територія під прикриттям слов’яносербських полків стає безпечною, і треба брати тут землю, поки є можливість. Одним з таких близьких до імператриці Єлизавети був граф Іван Гендриков. У 1757 р. він почав у цьому краї скуповувати і прибирати до рук землю, не завжди чесними методами. До них він звик, ще коли був при посадах. Як це відбувалося, описав в «Історії Слобідської України» Д. Багалій: «до двох слобідок гр. Гендрикова у валківській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слободи Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі».

Про спосіб, подібний до описаного Багалієм, розповідає В. Подов у книзі «К тайнам истории». У 1757 р. граф Іван Симонович Гендриков купив у чиновника Бахмутської канцелярії Єгора Смольянинова ділянку землі і два млина. На момент купівлі Воєводівки у 1757 р., яку почали називати Гендриківкою, у ній було 80 дворів. Але цього йому було мало. Тому повірений графа Студицький насильно захватив землю на річках Боровій і Єрику, а хуторян, які там проживали зганяв без оплати.

Правдами і неправдами Гендриков придбав села Воєводівку, Варварівку, Кудряшівку, Катеринівку і Головинівку. Тут він завів тонкорунних овечок, скуповував шерсть і в сусідів, а у своєму маєтку поблизу Харкова, подарованому Катериною І, мав суконну фабрику, де робили сукно для армійських шинелей. Близько 1760 р. він побудував у Гендриківці церкву Архангела Гавриїла. У цей час у селі було 88 дворів, у яких проживало 282 душі черкас.

Скарга на махінації із землею у 1763 р. дійшла і до Катерини ІІ. В ній у беззаконні звинувачувався, крім графа Гендрикова, генерал-прокурор Глібов, брати полковник і ротмістр Шабельські, колезький асесор Калчигін, князь Петро Трубецькой, майор Безгін та інші. Спори, розслідування та суди за володіння землею йшли довго. На одній з карт 1769 р. ця Воєводівка навіть підписана як Споровка.

У 1778 р. було здійснено перепис населення Азовської губернії, куди на той час входила і Воєводівка. З документів перепису відомо про господарів сіл і «число душ» чоловічих і жіночих. Сказано, що «Лейбгвардії підпоручика князя Голіцина в слободах» Варварівці – 412 і 352, Воєводівці – 160 і 148, Катеринівці – 39 і 30 чоловіків і жінок відповідно.
Появився новий високопоставлений персонаж – князь Голіцин. Серед найбагатших сумських магнатів у 1767 р. Д. Багалій називав і князя Голіцина, у якого було 4514 підданих (порівняймо, у Гендрикова – 1206). Можна припустити, що магнати поріднилися, оженивши дітей, а може, і онуків. Тож ці села могли бути посагом за наречену.

На Плані Бахмутського повіту 1784 р. указана приналежність земель, їх розмір і кількість чоловіків та жінок, що на них проживали. Номером один позначена ділянка, до якої входять села Воєводівка, Катеринівка, Варварівка, Кудрявцева і Головинівка «госпожи генерал-аншефши Катерины Сергеевны дочери Гендриковой». Ділянка має 4000 десятин «придатної» землі і 6030 – «непридатної», чоловічих «душ» – 625, жіночих – 570. Як бачимо, непридатної для обробітку землі було більше.

У тому ж 1784 р. померла стара графиня, і молодше покоління Гендрикових, вочевидь, продало землі. З документа за 1789 р., який має назву «Изяснение Бахмутского уезда. Сколько во оном и под какими именно селениями состоит удобной и неудобной десятин земли и на оной мужеска пола душ и чьего владения», дізнаємося, що села, якими володіли Гендрикови, уже належать «его светлости господину генерал-фельдмаршалу и кавалеру князю Потемкину».

Жовтим кольором на плані 1784 року помічено землі
графа Гендрикова, які перейшли до князя Потьомкіна

Після Потьомкіна, який помер у 1791 р., колишні землі Гендрикова перейшли у власність його соратника Михайла Фалєєва, після скорої смерті останнього – до його племінниць.

На межі XVIII і XIX ст. сестри, очевидно в результаті перерозподілу свого спадка, провели якусь реорганізацію сіл. В «Экономических примечаниях на Старобельский уезд. 1804 г.» немає вже Катеринівки. Схоже, що тепер на її місці, «при родниках и овраге Володина», знаходиться Варварівка. Маленьке село Варварівка з власною назвою перебралося на місце великого села Катеринівка. Можливо, у Наталі Веригіної була дочка Варвара, тому лишили таку назву. На військово-топографічній карті 1861 р. бачимо, що біля Борової, на місці, де раніше була Варварівка, лишилося лише кладовище. А в новій Варварівці є церква Іоана Предтечі, яка побудована у 1789 р., коли власником цих сіл був князь Потьомкін. І в селі у 158 дворах проживало 1102 душі. Немаленьке село, найбільше із цих п’яти.

У 1804 році Воєводівка ще лишилася на старому місці. Власницею її була Тетяна Петрівна фон Лау. Тут, окрім дерев’яної церкви Архангела Гавриїла і дерев’яного будинку, який дістався від Гендрикових, була винокурня і млин із жорнами та сукновальнями. В селі у 89 дворах проживало 612 селян. Але на карті Старобільського повіту 1829 р. показано, що село вже розташоване на правому березі Борової, там, де воно й зараз. Схоже, що у селі була пожежа, напевно згорів і будинок Гендрикових. І Воєводівка перебирається подалі від Сіверського Донця. Напевно, село від частих і затяжних повеней «втекло» на сухе місце. А на старому місці лишився лише невеличкий хутір Кошара, і ще кілька кошар уздовж Дінця. Очевидно тут ще певний час після Гендрикова випасали овець.

На карті 1861 р. немає вже села Воєводівки,
а є хутір Воєводівка, у якому в 15 дворах проживала 81 особа.

Скінчився графсько-князівський період історії. А от історична назва Воєводівка, яка свідчить про давнє походження села, лишилася. Підтвердженням давньої історії села може бути чавунна деталь камінної решітки зі знаком імператриці Єлизавети. Цю деталь знайшли у фундаменті старого будинку сучасної Воєводівки. Звісно, це не з палацу Єлизавети. Це деталь каміну в будинку її племінника графа Гендрикова, який був власником старої Воєводівки. Тієї Воєводівки, якою певний час володів навіть сам ясновельможний князь Григорій Потьомкін.

Звідки ж деталь камінної решітки зі знаком імператриці у фундаменті сільської хати? Напевно, при переселенні на нове місце, використовували при будівництві матеріали, які лишилися у «старій» Воєводівці. Так вцілілий у пожежі герб імператриці Єлизавети потрапив у фундамент нового будинку у новій Воєводівці. Спадкоємність.

А в новій Воєводівці, яка зберегла свою першу назву, не дивлячись на досить часту зміну власників, вже була й нова історія.