Поет Йосип Курлат в часи «відлиги»

Поет Йосип Курлат в часи «відлиги»

Спекотного 16 липня 2000 року перестало битися серце поета Йосипа Борисовича Курлата. За Курлатом закріпилася слава «дитячого поета». Його перші книжки, дійсно, були написані для дітей. Але після 1965 року, коли він появився у Сєверодонецьку, його дитячі книжки до Сєверодонецька потрапляли мало. Поет «подорослішав» і книжки почали виходити «для дорослих». Але з дітьми він займався до останнього подиху.

Літературні об’єднання і студії, конкурси Б. Горбатова і «Джерельце», Літературна гімназія ім. П. Тичини, дитячі газети, альманахи, книги... Його досі багато сєверодончан колишніх і нинішніх уважають своїм Учителем. Він учив не лише складати слова у поетичні рядки, а й учив життю. Та й чому — «дитячий поет»? Він був і прозаїком. Перша його дитяча повість «Песня о черном камне» побачила світ у трьох номерах «товстого» журналу «Искорка» ще у 1960 році. І не лише «дитячий» – повість про алкоголіка «Шесть провокаций» зовсім не для дітей. Автобіографічний роман-хроніка «Казнить нельзя помиловать», як на мою думку, належить до кращих зразків мемуарної прози. На жаль, роман повністю виданий так і не був, лише два великих фрагменти були надруковані у сєверодонецькому літературно-художньому альманасі «Мрія» у 1999 і 2000 рр. В альманасі відображено увесь спектр літературно-художнього життя Сєверодонецька тих років. Цей чудовий альманах був мрією поета. Мрією, яка здійснилася. Але випуск 2000 року вийшов уже після смерті Йосипа Борисовича.

В опублікованих фрагментах роману «Казнить нельзя помиловать» мова йде переважно про період навчання Курлата в Літературному інституті імені М. Горького у Москві і частково про донецький період, до переїзду в Сєверодонецьк. Це припадає на час так званої «хрущовської відлиги», від лютого 1956 р., коли відбувся ХХ зʼїзд КПРС, і до середини 1960-х років. Дехто може сказати: «Це ж роман! Можливо, це художня вигадка автора».

Московський історик О. Г. Герасимова надала для ознайомлення досить велику і ґрунтовну статтю про події тих часів у Літінституті, основану на архівних документах. Нижче я зупинюся на деяких епізодах із праці О. Герасимової, де йдеться про Й. Курлата.

У 1955, коли Курлат поступив у Літінститут, йому було вже 28 років. За його плечима були армія і війна. Встиг попрацювати учнем слюсаря на паровозобудівному заводі, і піонервожатим у Луганську, інструтором міськкому комсомолу в Чернівцях, закінчив Харківський інститут іноземних мов, попрацював учителем англійської мови, бетонувальником на будівництві Каховської ГЕС. Більшість тогочасних студентів Літінституту були молодшими – Б. Ахмадуліній і Ю. Моріц було по 18 років, Є. Євтушенку і Р. Рождественському по 23, Л. Костенко – 26 ...

Доповідь М. С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, де було засуджено «культ особи», викликала резонанс у суспільстві, який особливо проявився у студентському середовищі творчого вузу. Після з’їзду відбулися закриті партійні збори, на яких виступив 1-й секретар Спілки письменників СРСР О. А. Сурков. Під час обговорення доповіді критикувалися члени інститутської кафедри марксизму-ленінізму за низький рівень лекцій і за те, що не знають студентів та їх інтересів. Як приклад було наведено факт організації студентами 1-го курсу гуртка з поглибленого вивчення творів В. І. Леніна на чолі з комсоргом О. Мільчаковим. Серед учасників гуртка був і Й. Курлат, Б. Ахмадуліна, Г. Арбузова та ще деякі. Леонід Завальнюк згадував, як вони цілою делегацією пішли до парторга інституту з вимогою, щоб їх призначили агітаторами – «будемо нести істинне ленінське слово в маси» перед виборами. Але керівництво захвилювалося, послали представника «партбюро» перевірити роботу гуртка. Тоді гурток саморозпустився.

Студенти-першокурсники після ХХ зʼїзду КПРС вже почали задавати такі питання, які неможливі були до того, а особливо за життя Й. Сталіна. Першокурсник Й. Курлат «провокував» викладачів такими питаннями: «Чому нам забороняють читати Троцького? Чому в Радянському Союзі відучують солдата думати?»

Студентів хвилювали і побутові проблеми, зокрема погані гуртожитки в Передєлкіно, куди потрібно їздити, малі стипендії тощо. Вони писали звернення в різні інстанції, «Відкриті листи» різним адресатам, статті в газети... Стипендії не підвищили, лояльного до студентів директора інституту В. М. Озерова замінили на І. М. Серьогіна. На відкритих партзборах 25 вересня 1957 р. при підведені підсумків навчального року новий директор відзначав, що кампанія за підвищення стипендій, яку підтримав попередній директор, була демагогічною. Згадав він і Курлата: «Курлат, Арбузова і Харабаров бігали, збирали підписи під петицією, яку підписали і деякі комуністи. Не розібравшись, тов. Озеров підтримував лінію, яка панувала в московській письменницькій організації, і яка потім була різко засуджена».

Для студентів творчого вузу важливими були творчі успіхи. У Курлата вони були досить значними. У Києві в 1956 р. побачила світ перша його книжка «Рождение песни». Того ж року у Москві почав виходити щорічний поетичний збірник «День поезії». До нього було включено і вірші шести студентів Літінституту, зокрема Б. Ахмадуліної, Є. Євтушенка і Й. Курлата. Того ж року вийшов окремий збірник віршів студентів Літінституту «Первое слово», у якому теж були представлені вірші Й. Курлата.

Ще не все написане у той час можна було друкувати. Сказати вже можна було більше, а особливо поетичними засобами. Популярними ставали поетичні вечори. Весною 1956 р. студенти-першокурсники Панкратов і Курлат, разом із студентом 2-го курсу Завальнюком виступали на вечорі відпочинку в Московському автодорожному інституті. Юрій Панкратов зачитав вірш «Страна Керосиния», а Леонід Завальнюк – «Смешная история». З точки зору влади, це була антирадянщина. Порівняння Радянського Cоюзу з країною «Керосінією», у якій люди «Лишенные воли смеяться и злиться, / влачат они волоком жёсткие лица. / В стране рацион с порционом убоги, / пусть только б работали руки да ноги...». Вірш був написаний у 1955, але у книзі появився лише у 1995 році. Вірш Завальнюка був реакцією на недавній арабо-ізраїльський конфлікт; симпатія автора були на боці ізраїльтян, а не арабів, підтримка яких була зовнішньою політикою СРСР. В архівному документі вірші, читані Курлатом, не були названі антирадянськими, він потрапив за компанію.

Вірш, який читав Курлат, партійні функціонери сприйняли просто як опис тогочасної запізнілої весни. А студенти зовсім інакше. Євген Євтушенко писав: «В оттепельные времена наш литинститутский однокашник Иосиф Курлат написал: ‟Деревья, деревья — цвести еще рано...‟ Мы его не послушались. После короткой оттепели снова ударили заморозки».

Євтушенко при зустрічах з Курлатом завжди згадував цей вірш, чому і я був свідком. У 1989 р. ми організували приїзд Євтушенка до Сєверодонецька, де у ПК хіміків він дав два виступи. По закінченні на квартирі у Курлата за столом Євтушенко згадував цю історію і цей вірш Курлата. Присутній там журналіст Семен Перцовський сфотографував Євтушенка під час спогадів.

Деревья, тревога! Тревога!
Говорят, что весна задержалась в пути.
Подождите еще немного.
Деревья, не надо пока цвести.
Но деревья не слушают голоса трезвого,
Когда для цветенья пора пришла.
О тяжелых плодах абрикосы загрезили
и задумались вишни на краю села.
Деревья, деревья – цвести еще рано.
Деревья, не надо еще цвести!

Вірш відображав ситуацію в інституті і в країні – захисники Сталіна почали оговтуватися. Новий директор Літінституту І. Серьогін взявся за боротьбу з «антирадянщиною». У Центральному Домі літератора відбулося обговорення роману В. Дудінцева «Не хлебом единым», який став однією з подій «відлиги». В обговоренні взяв участь і Й. Курлат, ставши на захист роману. На партзборах 25 вересня 1957 р. Серьогін згадав цей факт: «Нам казали "не вішайте ярликів на Курлата", поговоріть з ним, він виправиться, ми поговорили, а він знущався над нами і продовжував свої мерзенні справи на 2-му курсі, розклав курс».

Але на цей час Й. Курлата у Москві вже не було. Відчувши «заморозки», він встиг ще при попередньому директорові перевестися на заочне відділення, і переїхав працювати у Донецьк.

Курлат писав: «З Літінституту (декого і з комсомолу теж) скоро були виключені і Белла, і Юнна, і Євтушенко, і Панкратов, і Харабаров. Але всі вони лишилися в столиці (поїхала лише на короткий час Юнна Моріц, але тут же повернулася), за них заступалися то Спілка Письменників, то ЦК ВЛКСМ, то навіть Центральний Комітет партії (!), то окремі авторитетні письменники... Я ж, виїхавши з Москви у провінцію, лишився один на один із жорстокою системою, яка вже перемолола не один десяток великих і яскравих письменників».

Ілюстрації Б. Романова і С. Перцовського

Комментарии для сайта Cackle