Нижній Суходол, він же Федорівка, він же Олександрівка, він же...

Віднедавна село Нижній Суходіл увійшло до Сєверодонецької міської територіальної громади. Якщо не найменший, то один з найменших населених пунктів громади. Більшість сєверодончан раніше і не чули про Нижній Суходіл. За переписом 2001 року тут проживала 41 людина. А скільки їх там зараз, я й не знаю. Але знаю, що село ще живе, і люди у ньому живуть, на відміну від Верхнього Суходола. А був колись і Верхній Суходіл, і навіть Середній Суходіл.

Вікіпедія пише, що село засновано у 1958 році. Не вірте. Ще у 1780 році тут було більше 300 жителів!

Це маленьке нині село має непросту і досить давню, як для нашого регіону, історію. Я її не знаю, та й ніхто не знає. На жаль, історія малих сіл краю практично невідома. Я напишу лише те, що знаю з часів заснування, може колись комусь згодиться, а хтось зацікавиться і додасть своїх знань.

Це малесеньке село має нехарактерну для слобідської частини Луганщини особливість — воно розчинило в собі чи пропустило через себе до десятка назв поселень. Це у Донецькому вугільному басейні міста утворювалися шляхом об’єднання десятків поселень при рудниках, заводах, станціях, сторожках... Сучасний Лисичанськ утворився у процесі об’єднання понад пів сотні поселень. А для лівобережжя Сіверського Дінця це рідкість. Тут частіше бувало навпаки, ділилися. Ось таким випадком є Нижній Суходіл.

Слово «нижній» у назві села говорить про те, що десь вище, ближче до вершини балки Суходіл має бути і «Верхній Суходіл». Був і Верхній, був і Середній, і багато чого ще було в історії маленького села Нижній Суходіл. От тільки історія маленьких сіл може бути довгою і складною, але, як правило, лишається маловідомою. Адже виникають такі поселення не в найзручніших для життя місцях і володіють ними не найвідоміші історичні особи. Так трапилось і з Нижнім Суходолом.

Перше поселення на території, де зараз розташований Нижній Суходіл, я вперше побачив на плані 1780 року. Це план розмежування Азовської губернії і Воронезького намісництва, де показано ділянку, яку виділили поручику Буракову. На ділянці № 13 на місці Нижнього Суходолу показано «деревню Федоровку», а в експлікації плану зазначено «Деревня Суходол порутчика Александра Маркова сына Молодчего». Ділянка досить значна, як для поручика, 3700 десятин придатної і 135 непридатної для обробітку землі. Незрозуміла ситуація — на карті підписано Федорівка, а в експлікації Суходол.

Геометрический специальный план Азовской губернии части
Бахмутской провинции с показанием формально отмежеванных дач
и вновь назначенной порутчику Буракову. 1780. Фрагмент

Щоб зрозуміти, як Федорівка стала Суходолом, а у поручика виявилася така велика кількість землі, довелося розбиратися з тим, як відбувався розподіл земель у той час.

Процесами заселення земель на півдні Росії тоді керував Григорій Потьомкін, який був генерал-губернатором Новоросійської губернії та губернатором кількох південних губерній, зокрема і Азовської з 1775 по 1778, а потім губернатором Азовської губернії став Василь Чертков. Саме при Черткові відбулася передача північної частини Азовської губернії у Воронізьке намісництво. Кордон між ними проходив вище сучасної Ново-Астрахані. Нижній Суходіл ще відносився до Азовської губернії, а Булгаківка і Нижньопокровка вже до території тогочасного Воронізького намісництва.

Нові землі заселяли і ділили наступним чином. Слободи, які вже існували, переважно отримували стандартний наділ на 100–150 дворів. У цьому випадку земля для казенної слободи затверджувалася механічно: підраховувалася необхідна до затвердженої пропорції кількість землі, на загальний план наносилися кордони «дачі», а потім межовик відмежовував призначену кількість десятин. А решту земель давали офіцерам, учасникам російсько-турецької війни 1768-74 років безплатно. Пік земельних роздач припадає на 1776-1777 роки.

Після того, як була ліквідована Запорізька Січ, і пройшла безплатна роздача земель колишній запорозькій старшині, роздача рангових земель припинилася. Офіцерство втратило можливість отримати добрий шмат безплатної землі, за який не треба було платити навіть податки. Для них це був страшний удар. Віднині землю можна було отримати, але з виплатою податків. Саме з цього часу для приватних осіб почав розроблятися детальний механізм роздачі і отримання землі. З 1778 р. землю в розмірі від 1500 до 12 000 десятин давали на 10 років, після чого вже треба платити податки в розмірі 5 копійок з десятини, незалежно, чи буде вона затверджена у власність. А власністю вона стане при умові заселення за цей час не менше 13 дворів на кожні 1500 десятин землі.

На плані нанесено ділянки і показано експлікацію після 1781 року.

Тож я зрозумів так, що землю біля вершини балки Великий Суходіл отримав якийсь офіцер, учасник російсько-турецької війни 1768-74 рр по імені Федір чи з прізвищем Федоров. Він заснував тут досить немаленьке село Федорівку, людей міг привезти, а могли бути й місцеві. Якщо територія не була державною слободою, то вважалося, що тут людей немає, навіть, якщо тут вже хтось жив. З невідомих причин, можливо, цей офіцер помер, але у 1781 році ділянка переходить у власність поручика Олександра Маяцького. Про дату суджу з того, що податки він мав починати сплачувати з 1791 р., а пільговий термін був 10 років. Тепер село називається Суходол. У 1784 р. в селі проживало 171 чоловік і 149 жінок.

Далі справи у Олександра Маяцького пішли погано, або й зовсім погано. Бо територія почала ділитися. У 1804 р. «Деревня Суходол, Александровка тож» належить вже, напевно, племіннику — штабс-капітану Івану Федоровичу Маяцькому. А на східній частині ділянки, біля яру Боярському вже появилося «сельцо Боярское, владения надворного советника Василия Алексеевича Колокольцева», до якого відійшла більша частина землі і людей «деревни Суходола, Александровка тож».

У 1812 штабс-капітана Маяцького призвали в народне ополчення на війну з французами. Далі про нього нічого не відомо. Схоже, що з війни він не повернувся, а після цього територія почала ділитися, появилися нові власники і нові поселення на території Олександрівки. Спершу між Суходолом Олександрівським і Боярським появилося сільце Олександрівське, воно ж Леонтівка. Потім при вершині балки виник Верхній Суходол, який називали ще Суходол 1-й, а південніше, нижче Олександрівки біля джерел балки Озерці, виник Лікарський хутір, який став Лікарівкою або Суходолом 2-м, а потім і Нижнім Суходілом. А село Олександрівка після ділення перетворилося на Середній Суходіл.

1861 рік. Олександрівка в процесі ділення. Уже сформувалися Верхній Суходіл і
Середній Суходіл, а хутір Лікарський незабаром отримає назву Нижній Суходіл
і об’єднався із Середнім Суходолом.

Про події, які тут відбувалися після Жовтневого перевороту 1917 року нічого не відомо. Можна лише догадуватися, що ті, хто не встиг утекти за кордон, стали жертвами революційних потрясінь. До 1941 року на місці колишньої Федорівки лишилися лише Верхній Суходіл і Нижній Суходіл. Боярське приєднали до Чабанівки.

Під час Другої світової війни на початку 1943 року, при проведенні невдалої Ворошиловградської операції «Скачок» по звільненню півночі Донбасу, і Верхньому, і Нижньому Суходілам добряче дісталося. Верхній Суходіл уже й не відновився. А Нижній Суходіл вижив, ставши хутором, який відносився до Гаврилівської сільради. Знову селом став у 1958. І тепер Нижній Суходіл несе в собі пам’ять і про Верхній, і Середній і просто Суходіл, а також, Лікарівку, Леонтіївку, Боярське, Олександрівку, Федорівку. І можна лише уявити скільки подій, людей, доль, трагедій вмістила історія цього маленького села Нижній Суходол.