Волонтер, який вивіз з Сєвєродонецька тисячу людей: “У місті залишилися не тільки “ждуни”

Сєвєродончанин Юрій Широков з початком повномасштабного російського вторгнення став волонтером: займався евакуацією мирного населення, розвозив гуманітарну допомогу під обстрілами, допомагав з похованнями людей. Він виїхав з Сєвєродонецька, коли у місті вже точилися бої. За свою діяльність отримав відзнаку президента України “Золоте серце України”.

Про те, що відбувалося у Сєвєродонецьку до початку окупації, як іноземні волонтери допомагали людям, чому Бахмут став однією з найболючіших для нього тем Юрій розповів “Сєвєродонецьк онлайн”. Також він озвучив свої прогнози щодо деокупації Луганщини та поділився тим, що дає йому сили продовжувати волонтерство та не залишатися осторонь від проблем людей, які потребують допомоги.

- Чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення?

- Перед повномасштабним вторгненням я займався будівництвом у Сєвєродонецьку. Наприклад, зводили сквер ім. С. Губанова, Алею Слави Героїв АТО/ООС у ньому. Потім будували футбольні поля у 3-ій та у 18-ій школах. Також робив ремонт у спорткомплексі школи № 2 у Кремінній. Але ситуація склалася така, що з міста різко всі виїхали й довелося допомагати пенсіонерам нашим, бабусям, дідусям, яких покинули родичі.

- Як саме прийшли до цього?

- Розумієте, для мене найстрашніше, коли залишилися люди похилого віку, паралізовані знайомі. Їм була потрібна допомога. Я до останнього не думав, що так вийде з містом (і ніхто не думав). Тож намагався робити все, що у моїх силах.

- Що саме?

- Я допомагав людям з евакуацією, розвозив “гуманітарку”. Доводилось і у дворах копати могили, збирати трупи, які лежали на вулицях, бо їх не брали поховальні фірми. У “Пантеоні” ще не так, а у “Віслі” взагалі відмовлялася ховати людей.

Гуманітарна допомога мешканцям Сєвєродонецька, березень 2022 року

Пізніше, коли перебував у Лисичанську, на Содовому були постійні обстріли. Росіяни закидали  мінами і ніхто туди не міг їздити. Я приїжджав до останнього дня, поки Лисичанськ остаточно не окупували. Щодня 250 людей годував, привозив по 50 ящиків у бусі на ГТВ, розвозив гуманітарку.

Гуманітарна допомога мешканцям Лисичанська, район ГТВ, червень 2022 року

- Коли та за яких умов вам вдалося виїхати з Сєвєродонецька?

- Із Сєвєродонецька я виїхав 25 травня, коли вже були бої у місті. Перед цим, 24 числа, ми вивезли 140 осіб, бо був автобус. Я на “Соболі” людей віз і ще три цивільні машини виїжджали. То був останній виїзд.

Десь у ті ж дні, пам’ятаю ситуацію: я біля суду забрав поранених, добре, що був не в броні, не в камуфляжі, а у штанах і в азотівській фуфайці. І тут натрапив на чеченців. Вони побачили, що я бабусь забирав. А все, машина поїхала. Ось якби був у броніку, ніхто не знає, як би склалося.

Я вивіз із Сєвєродонецька понад тисячу людей. Загалом із зони бойових дій на Донбасі – 2500 осіб.

- Чи допомагав вам хтось?

- Я займався цим сам. Ще допомагав тодішній керівник Луганської ОВА Сергій Гайдай з вантажами. Я виїхав із Сєвєродонецька на своїй розбитій “99-ій”, ледве проїхав міст, мене обстріляли. Потім бійці батальйону поліції особливого призначення ГУНП в Луганській області, хлопці Сан Санича “Інструктора”, витягли мене на гору, машину поставили біля міськвідділу. Наступного дня її забрали харківські волонтери, відремонтували, і я віддав те авто розвідці на Запорізький напрямок. Пізніше Православна церква України подарувала мені бус. Я з ними теж співпрацюю, у них є своя волонтерська група “Параволан”, але вони більше як медики. Це мої друзі, вони допомагали у Сєвєродонецьку та Лисичанську.

Розбита автівка

- Чим ви займалися після того, як виїхали з Луганщини?

- Я продовжую займатися гуманітарними питаннями, евакуацією з Донецької та Луганської областей.

І досі евакуюємо людей з Бахмута, Соледара, Сіверська, Вугледара. Я одним із перших підтримав програму президента “Україна своїх не кидає”. Тобто рятуємо людей із зони бойових дій, вивозимо з-під обстрілів. Допомагаємо з квитками, відправляємо на західну Україну чи за кордон.

У найгарячіших точках Донбасу – Бахмуті, Часовому Яру, Макіївці, Невському – я буваю по два-три рази на тиждень. На територію України, де немає постійних обстрілів, приїжджаю на кілька днів, комунікую з представниками влади, зокрема, з теперішнім керівником Луганської ОВА Артемом Лисогором.

- Яка наразі ситуація у деокупованих селах Луганщини?

- У Макіївці, Невському, Греківці Сватівської громади зараз перебуває 67 людей. Макіївка – майже зона бойових дій і росіяни туди намагаються прорватися, зайти, оточити. Однак ми їздимо в цей населений пункт, щоб допомогти пенсіонерам. Завозили їм ДСП, плівку. Хоча б у них не тече, не дме. Проте обстріли тривають постійно.

У Греківці залишилося взагалі четверо людей, якщо не троє вже, бо бабусю, мені здається, нещодавно вивезли.

- Чому люди не хочуть звідти виїжджати?

- Тому що вони пройшли окупацію, застали запеклі бої. Потім була деокупація, яка відбулася швидко й раптово, росіяни похапцем втекли. Але все одно через сильні обстріли жодного вцілілого житлового будинку не залишилося.

Луганська область, березень 2023 року

Люди прожили страшні часи та психологічно пройшли той момент. Вони кажуть, що вже не мають ні вікон, ні дверей через страшні обстріли, але залишаються там та просять завжди привезти консервів та ліків проти тиску та для серця.

Окрім нас, до деокупованих сіл постійно їздить підрозділ поліції Луганської області.

- Яка ситуація на інших напрямках?

- Найболючіша тема – це Бахмут та Соледар, бо вони теж для мене стали як рідні. Я влітку займався евакуацією з цих міст, але в основному з Соледара. Вивозили під обстрілами. І “фосфором” нас “засипали”, і чого тільки не було.

А з приводу Бахмута, найстрашніше, коли залишилося 2700 осіб (станом на кінець березня 2023 року - ред.) і з них було близько 200 дітей. Зараз із цих людей не вижив ніхто, вони зникли безвісти. Коли росіяни зайшли до міста та проводили зачистку, то вони не дивилися у підвали, чи є там люди. Спочатку закидували гранатами, потім одягали тепловізори, заходили та розстрілювали тих, хто був “теплий”. Вони навіть не розбиралися. Я точно знаю, що залишалося 2700 осіб, бо вели списки.

Після цього випадку Донецька область дала указ про примусову евакуацію дітей. Я ще у Соледарі (місто опинилося під російською окупацією наприкінці січня 2023 року - ред.) говорив, що це необхідно було зробити, бо вивозив звідти дітей. Тоді мені люди казали, що цього не можна робити. У нас є дівчинка, яку вчасно евакуювали. Зараз вона вже у Німеччині, ледве прооперували, видалили пухлину з головного мозку. Наразі дитина перебуває на реабілітації, і це завдяки нашим міжнародним партнерам.

- Ви кажете, що допомагають іноземці-волонтери. Розкажіть про них детальніше.

- Ці люди – іноземці, але вони – волонтери Луганської області, зокрема, Сєвєродонецька. На початку війни мої земляки, знайомі, друзі просто всі втекли й нікого не було, а хлопці-іноземці приїхали, почали допомагати. Вони не військовозобов'язані, працюють від свого щирого серця, за власним бажанням.

Це перевірені люди, які розуміють, як поводитися на території бойових дій, знають, яка там обстановка. Ми вже вивчили все: звідки можуть стріляти, через скільки прилетить та який калібр випустили. Протягом секунд треба зрозуміти, що робити.

Багато наших волонтерів вже воюють в іноземному легіоні, є загиблі. Зокрема, мої друзі-волонтери з Британії загинули у Соледарі.

- Звідки у Вас беруться сили продовжувати свою діяльність? Бо те, через що вам довелося пройти, є важким не тільки фізично, а й психологічно?

- Мені ще важче дивитися на те, що відбувається тут. Бо люди, напевно, не до кінця розуміють, що в країні війна. Мені набагато легше там, аніж тут. Там я знаю, що мені робити, де на мене чекають, шукаю вантажі.

- Ви не думали над тим, щоб припинити волонтерити?

- Ну, скажіть: ми у цьому житті втратили все й намагаємося при цьому ще й допомогти, ось куди мені зупинятися? Я не донатер, не прошу нічого. Але мені приходить допомога від людей, які пишуть у месенджер, що вони щось мають і готові передати це на фронт. Мені дзвонять з одного села, з іншого, кажуть, що хочуть допомогти військовим, наприклад. Я беру бус, приїжджаю, мені люди заповнюють його повністю котлетами, пиріжками, м'ясом. Я завантажив кілограм 700-800 і поїхав лінією фронту.

Допомога мешканцям Донецької області, січень 2023 року

Коли люди пропонують мені гроші – я їх не беру, прошу кидати у загальну касу. За тиждень виходить 20-40 тисяч гривень. На цю суму ми купуємо консерви. Коли роздаємо хліб, то додаємо по 2-3 банки на людину. А на тиждень я годую хлібом десь 300-400 людей.

Також я не можу кинути військових. Хтось змінюється, хтось не повертається. Вони залишаються у мене в пам'яті, у моїй душі це вирує. Я сам намагався піти у військові, але всі кажуть, що я зроблю більше на своєму “фронті”. Кажуть: “Ти пролітаєш повз нас, тобі що - мало, що ти ще й заїжджаєш?”.

Юрій з військовими поблизу Бахмута, лютий 2023 року

Мене раніше називали смертником, а тепер кажуть: “Ні, ти не смертник, ти – каскадер”.

- Чи є погрози з боку окупантів у ваш бік?

- Мені через день дзвонять: і козачки наші, і всі інші. Погрожують. Вони мене вважають найголовнішим націоналістом Донбасу, найстрашнішим “нациком”.

- Багато мешканців Сєвєродонецька чекають на деокупацію рідного міста. Що можете сказати з цього приводу?

- Ще невідомо, якою буде деокупація. Це буде наступ, потім відхід росіян, але вони не зупиняться і продовжуватимуть обстріли в будь-якому місті, де перебуватиме ЗСУ. Ви бачите, що з Бахмутом відбувається? Його там уже нема.

Для повернення ми маємо ще дуже багато роботи зробити. При цьому у нас все буде заміновано, всі поля будуть у ракетах, гранатах, снарядах, що не розірвалися. Росіяни протипіхотними мінами мінують з усіх боків, бо, уявіть: вони прокидаються щодня і бачать заголовки про контрнаступ ЗСУ. Саме тому мінують усі поля, посадки та інше.

До того ж треба враховувати, яка там буде санітарна та екологічна обстановка. Адже на певній ділянці "лягає" по 100-120 осіб. Наразі вже є проблема з водою, бо джерела заражені трупною отрутою.

А тепер беремо далі: місто наше гарне Сєвєродонецьк, навколо якого ліси. Якщо вони спалахнуть і вогонь поширюватиметься далі, то буде просто чорний недогарок до Ростова.

- Які Ваші прогнози щодо наступу? Чи можете озвучити якісь моменти?

- Ну, давайте так скажу: ще тиждень тому тут стояв такий гуркіт, що земля тремтіла, все до нас летіло. А зараз іде гул від нас цілий тиждень.

- Що можете сказати наостанок мешканцям Сєвєродонецька та українцям загалом?

- Я постійно нервую та переживаю, бо там (на прифронтових територіях - ред.) страшні речі відбуваються, але я вірю в українців. Кожному треба робити все, щоб ця війна швидше закінчилася.

І ще хочу підкреслити, що у Сєвєродонецьку, та й не лише там, залишилися не тільки “ждуни”. Там є батьки та родичі моїх друзів, які захищають нашу країну. Ті, хто там залишився, стали заручниками ситуації. Просто ніхто не думав, що таке може статися. Тож треба це розуміти й усіма силами наближати нашу перемогу.

Анастасія Брюханова

Фото: Facebook Юрія Широкова