“Ми вже перемогли”, – Галина Дюкарева про роботу з дітьми-переселенцями

В.о. директора Лисичанського міського палацу культури Галина Дюкарева після повномасштабного вторгнення переїхала у Київ. Там продовжує свою справу, займається культурною діяльністю з дітьми ВПО. Вона розповіла “Сєвєродонецьк онлайн” про своє "до" та "після".

Життя до повномасштабного вторгнення

“До повномасштабного вторгнення у мене було життя щасливої жінки. Я зустріла людину, яку покохала. Ми почали сумісне життя. Я себе вже відчувала такою жінкою, у якої є все. І улюблена робота, і сім’я”, – розповіла жінка.

У мирному житті Галина працювала у Лисичанському міському палаці культури завідувачем сектору, потім отримала посаду художнього керівника. Там вона організовувала масові заходи для дітей. Галина розповіла, що костюми їм робила жінка, яка жила своєю справою. Їх вона створювала майже індивідуально під кожного.

“Я пам’ятаю випадок, коли я була снігуронькою. Але ми вже тоді відходили від радянських наративів й хотіли зробити образи більш нашими, українськими. Ми вигадали, що костюми будуть такі білі, сріблясті, красиві. І от костюмерка робила мені сукню чи шубу, це щось таке середнє було. Вона казала мені: у тебе дуже тонка талія, і я не буду робити під тебе, бо туди не влізуть інші”, – поділилася Галина.

За її словами, у кожному костюмі працівники палацу проживали різні ролі. Й окремий біль для неї зараз – бачити як костюми вдягають прихильники окупантів.

“Коли я вперше побачила відео, де в наші костюми, про які казала (Діда мороза й Снігуроньки), я чесно не пам’ятаю обличчя, хто саме був у них вдягнений, але після побаченого я проплакала усю ніч. У мене було відчуття  - нібито надягли твоє, забрали твоє. Там моя енергетика цього костюма. Це - як нібито познущалися з тебе. Отак і в мене в душі – все спустошилося”, – згадує жінка.

Таке відео з окупованого Лисичанська вже не одне. Окрім костюмів, на них є й реквізит, з яким Галина працювала з дітьми. Вона вважає, що й дітлахи, які виїхали з Лисичанська, якщо дивитимуться це відео, відчуватимуть наче їхні іграшки забрали.

24 лютого

Роботу Галина також вважає сім’єю. Тому навіть з початком повномасштабного вторгнення не припинила їздити до палацу культури працювати.

“24 лютого я навіть не розуміла, що почнеться війна якась, тому що ми готувалися до “Масляної”. Опудало вже було готове, сценарій був написаний, узгоджений, вже треба було працювати, репетирувати і я хотіла йти на роботу. Я прокинулася від того, що мене чоловік розбудив, сказав “подивись” і я побачила на горизонті, що всюди вибухи, виглядало все це як намальовано. Ця картинка застрягла у мене в пам’яті. Але все ж поїхала на роботу, з дитиною та чоловіком. Я вважала, що в палаці моя родина”, – згадує жінка.

Вона розповіла, що у війну не вірила, хотіла, щоб все скоріше закінчилося. Галина з сім’єю цілий місяць думала, що бойові дії припиняться. Потім їй зателефонувала сестра, яка завжди стресостійка, й повідомила, що вони вирішили виїжджати з Лисичанська. Тому зібралися й поїхали з міста двома родинами з дітьми й тваринами.

Життя після виїзду з Лисичанська

Після шести місяців з початку повномасштабного вторгнення жінку запросили провести захід, допомогти з організацією дітей переселенців з Лисичанська. Після цього самі діти попросили її приходити до них в центр.

“І ми організувалися, створили свою течію, таку команду, з якою проводимо дозвілля корисно, підтримуємо один одного та займаємося культурною діяльністю”, – розповіла Галина.
 

Жінка ділиться, що занурюється у спілкування з дітьми: “Я ніби на їхньому рівні, я ніби також стаю дитиною. Просто в мене є більше розуміння, є досвід людини дорослої, але ж в середині ми всі діти. Це мені допомагає з ними працювати, я розумію їх, а вони мене. Я віддаюся, а вони мене підтримують, обіймають, говорять, як їм важливо, що я з ними. Я думаю, що цього досить, щоб бути з ними поруч”.

Вона підкреслює, що любить дітей, їхнє спілкування продовжується й після того, як вони виростають – діти надсилають їй свої фото та діляться успіхами.

“Мої діти усі успішні, я ними пишаюся”, – зазначає Галина.

Вона також поділилася, що закінчувала коледж культури й мистецтв вже під час війни: “Було складно робити дипломну роботу, коли у тебе в голові війна, а тема диплома: “Зелені свята – Трійця”. Коли тобі треба робити масове свято, а в голові зовсім не те – завжди дивишся новини, а що там у Лисичанську, а його ще й окупували, для мене це було важко, я дуже переживала. Я все це бачила й було боляче”.

Але жінка вірить й навіть переконана у тому, що Україна вже перемогла, а те, що відбувається зараз, просто треба пережити.