«Якби ти мені подзвонив, я б тебе попередила»…Історія полеглого героя з Сєвєродонецька

Андрій та Марина Михайлови – сєвєродончани, життя яких назавжди змінила війна. Андрій - боєць 111 бригади ТрО. 24 лютого 2022 року зранку одразу став на захист держави та рідного міста зокрема. Він загинув 19 травня 2022 року у Соледарі, так і не заставши новини про те, що Сєвєродонецьк окупували буквально за місяць. Він захищав місто до останнього, пройшовши складний шлях. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Марина перебувала вдома до того, поки вже не прилетіло у їхній будинок по вулиці Новікова. Весь цей час чоловік підтримував її, привозив поїсти гарячого, піклувався як міг у тих пекельних умовах. У Бахмуті, де врешті-решт опинилася Марина, підтримували зв'язок, навіть якщо це було лише 3 слова – «У мене все добре». Потім і він обірвався. А згодом родині повідомили страшу звістку.

Сьогодні Марина разом зі своєю кішкою та папугою побратима чоловіка живе у Дніпрі разом з ще однією сєвєродончанкою. Вона вірить у Перемогу та сподівається повернутися додому.
Сьогодні разом з «Сєвєродонецьк онлайн» Марина згадує історію їхньої родини та кохання.

Вони познайомилися у Сіверську на Донеччині. Марина там працювала завідувачкою Будинку культури, а він приїжджав до своєї сестри, яка теж там мешкала та була художнім керівником.

«Я сама з Дебальцева, закінчила Артемівське музичне училище і за розподіленням потрапила до Сіверська, а він – з Сєвєродонецька. Отак і познайомилися, він у мене ударник, у нас там був ансамбль, він підігрував нам, коли було потрібно. Це було наприкінці 1990-року, а у 1991 році ми одружилися. І в тому ж році переїхали до Сєвєродонецька. Там влаштуватися у моїй сфері було важко, музичне училище, музичні школи – всі свої. Тому пішла працювати в СПЗ, а він там працював механіком. Після його закриття пішла працювати у торгівлю, а він – у будівництво», - згадує Марина.

Марина

Переламним став 2014 рік, коли Андрій із сином Дмитром пішли служити. З окупації родина тоді не виїжджала. Дочекались звільнення та стали до лав батальйону «Луганськ 1» восени 2014 року. Марина зізнається, того року значно зменшилося коло спілкування родини. Бо світогляди людей розійшлися.

«Піти служити було його рішенням, свідомим вибором і прийнятим воно було майже одразу. Громадянська позиція така. Він як то кажуть – до мозку кісток – патріот, українець. Вони з Дмитром, нашим сином, пішли служити у батальйон «Луганськ 1». На сина не впливав, мабуть, це спадкове. Для сина він був завжди прикладом», - розповідає жінка.

Служили на Луганщині – Щастя, Золоте, Станиця Луганська – уся лінія розмежування. Але за кілька років йому довелося залишити службу.

«Його батько – інвалід 1 групи, йому вже було під 90 років тоді, погано було. Я сама не могла впоратися – бо важко підняти, вкласти. Тоді йому довелося вже покинути службу», - згадує Марина.

Андрій 

Так чоловік повернувся до цивільного життя. Батько на руках, сам повернувся до будівництва, роботи було багато.

У 2022 році в Андрія було передчуття війни й з’явилося воно задовго до 24 лютого.

«А я йому все не вірила. А він казав – «Маринка, побачиш». У нього був вже зібраний свій рюкзак, бо збирався йти одразу. Так і сталося. 24 лютого – одразу зранку й вперед. Нашого військкомату вже не було на місці, поїхав до Лисичанська. Я залишилася сама. З сусідами. Він навідувався постійно, забирав мене до себе іноді привести до ладу. Їсти привозив гаряченького», - каже Марина.

Вона перебувала у Сєвєродонецьку до кінця березня, поки вже в їхній будинок не прилетіло.

«Майданчик перед Чистим озером. Спочатку туди прилетіло з літака. А потім у 4 під’їзд нашого будинку на Новікова, а ми мешкали у другому. Тоді він забрав мене до себе у розташування у місті. Сказав збирати найнеобхідніше. Одна сумка вийшла. Халат, білизна, шкарпетки…Ані світлин, ані чого…Як я плакала, коли їхали у розташування. Я ж не виходила сильно з дому, постійні обстріли. А тут побачила на власні очі, що зробили з містом. Я ридала. Так це ще не остаточна картина була ще», - ділиться Марина.

Кішка, з якою виїхала Марина 

Андрій захищав Сєвєродонецьк, потім були Лисичанськ, Соледар, де він загинув. Марину вивезли до Бахмута, де вона провела 1,5 місяці. І там вже жінку застала звістка про те, що його більше немає.

«Ми постійно зідзвонювалися. А потім під Соледаром, коли він був, зі зв’язком було важко. Бувало навіть без «привіт», просто коротко «у мене все добре». І кидав слухавку. Потім зв’язку не стало й за деякий час мені повідомили страшенну звістку. Він загинув 19 травня», - розповідає Марина.

Вона каже – напередодні бачила сон і відчула, що буде біда.

«Був сон, а потім вже й передчуття. Наснилося, що випав зуб, але без крові. Вже потім, на цвинтарі, казала йому - «Якби ти мені подзвонив, я б тебе попередила»…Прилетіло по позиціях. Був у бронежилеті. А попало нижче. Побратими були на похороні, він був старшим сержантом, їхнім командиром. Мало розповідали, щоб не травмувати. Сказали, що живим був 10 хвилин, трохи протримався. Кажуть, що не мучився», - поділилася Марина.

19 травня повідомили синові. Поховання було у Дніпрі наприкінці місяця. Жінка згадує, що тоді було 29 трун одночасно.

Деякий час Марина жила у Кременчуці.

«З собою кішка та ще віддали папугу побратима Андрія. Не було куди віддати… З ними я виїздила. У Бахмуті жила у подруги. Вона все розуміла. А у Кременчуці сусіди по зйомному житлу почали жалітися, що їм заважають тварини. Тоді нам сказали збиратися. Переїхала до Дніпра, спочатку до сестри. А потім ми вже з сєвєродончанкою знайшли будинок, пічне опалення. Платимо за світло, купляємо дрова. Так з червня 2022 року тут і живу. Гучно наразі», - розповідає вона.

Кіт і папуга, яких вивезла Марина

Квартира у Сєвєродонецьку відносно ціла. Але в ній вже встигли понишпорити окупантські спецслужби.

«До нас приходили з обшуками. Першими були фсб-ники, вилучили комп’ютер сина. Що вони хотіли там знайти… Перевернули всю хату. Повиносили речі Андрія воєнні. А потім ще місцеві поприходили «правоохоронці». Хтось здав з сусідів. Але не нашого під’їзду. Наразі зв’язку немає, що там - не знаю», - каже вона.

Папуга-переселенець

Наразі її мрією лишається повернутися додому. Понад усе.

«Так хочеться додому, що й передати важко», - підкреслила Марина.