“Женіть будь-якого онука лейтенанта Шмідта, який зголоситься приїхати на руїни та без лопати у руках лементувати зі сцени”, - режисер Олександр Шмаль

Актор театру та кіно, письменник, поет, драматург, стейдж-дизайнер, педагог акторської майстерності й теорії драми, автор експериментальної програми з Мистецтва актора й монографії “Феномен актора об’єктивного мистецтва”. Все це — досягнення режисера драми Олександра Шмаля. Чоловік народився у Сєвєродонецьку на Луганщині. Займатися ж театром почав понад 40 років тому — у 1970-х. Про себе розповідає: “Створив три театри. Два з яких “накрила мідним тазом” влада”. Але попри неоднозначне сприйняття вистав митця, його театральна студія “Art&Гарт” знайшла своїх щирих прихильників у Сєвєродонецьку. Замок у Швеції”, “Так не сказав Заратустра”, “Фантазії евтаназії”, “Годо 2.0”, “Голоси”, “Соло на трикутнику” - вистави захоплювали, епатували, не залишали байдужими. Театр виступав із сучасними інтерпретаціями Фрідріха Ніцше, Семюеля Беккета, спектаклями за творами Франсуази Саган тощо. На жаль, пану Олександру вже двічі довелося покидати рідну домівку. Наразі доля закинула митця до Роттердаму, що у Нідерландах. Про війну, творчість та театр чоловік розповів в інтерв’ю нашим журналістам.

Я… Про мене… Та — Війну…

“Моє 24-те лютого розпочалось задовго до 24 лютого 22-го”

“Подавляющее большинство” переслідувало мене усе життя. Достатньо сказати, що мене вигнали з 4-го класу. А після 10-го пророкували ПТУ або тюрму. Помилилися. Я здав на відмінно усі екзамени та поступив на стаціонар вишу. Мене ніскільки не тішили квіти запізнілі від колишніх вчителів: “Проґавили генія”. Отакої!”. Втечі від путінської навали передувала евакуація 2014-го з Луганська. З однією сумкою, без розкішної паперової бібліотеки. Потім евакуація від жахливої пожежі 2020-го. Це, напевно, були генеральні репетиції перед повномасштабним вторгненням.
А, власне, 24 лютого 2022-го зранку зателефонувала Таня Антоненко (подруга - ред.) і сказала, що почалася війна, часу на евакуацію обмаль, тому що танки вже пруть з Новоайдару. Почалися пошуки машини. Треба було рятуватися з Вовчого озера. А там — жодної машини не було.

У цьому садівництві я купив дім. На компенсацію за пожежу та гонорар за знімання у кіно. Це була стрічка “Редакція” – про абсурд місцевої політики й особливості регіональної преси режисера Романа Бондарчука. До речі вона брала участь у Berlinale/Forum 2024, ми тільки повернулися ось додому, правда, всі у різні країни, а виконавець головної - ролі під Авдієвку на фронт. Тобто перед самою навалою придбав те, що називав “повний фарш”, тільки-но зажив як людина. Після двох з половиною років холоду мав змогу купити та встановити коштовний димохід до булер’яну, тож нарешті зажив у теплі. Німецький садовий і технічний інвентар, сучасне обладнання для дому… Мав подарунок від друзів — підсилювач 4G з антеною на вулиці. На збори було хвилин 15-20. Підсилювач рвав-рвав - не відірвав — ні у домі, ні на вулиці. Така вона, німецька дриль — намертво закріпив. Нічого врятувати не вдалося, дім розграбований ущент, як й усе садівництво. А там було кільканадцять дуже пристойних маєтків, де один паркан коштував більше, ніж увесь мій фарш. Одна деталь: не факт, що окупанти здатні експлуатувати награбоване. Чого варті їхні спроби гріти електрочайники на газових конфорках, або вмикати пральні машини без проточної води. Підсилювачем 4G вони, напевно, кололи горіхи сусіда. Булер’ян з димоходом теж не для слабонервових. Без належного догляду він здатен рвонути не гірше за гранату. Ось чому я не тримав дома селітру з цукром або гранату? Поклав би у булер’ян — ото їм і все 4G. Що можу сказати точно: ні у 2014-му, ні у 2015-му (це окрема тема, цунамі, про яке мовчу), ні у 2020-му, ні у 2022-му не було панічного жалю за майном. Чого насправді шкода, так це паперової бібліотеки. Оце насправді трагедія. Тож з двома сумками та Масєю (собакою - ред.) ми нарешті вирвалися з Вовчого. Ще трішечки, і на Масю чекала б доля десяти вбитих собак, а на мене — така ж собача доля — без варіантів.

Залишаючи дім…

“З 24-го лютого до 8-го березня ми з Масєю жили в акторки Тані Марусіної. Кілька днів вірили, що у Сєвєр ця гопота не увійде. Потім вже шукали, як виїхати. Поїзд — це нереально. Не вдаючись у подробиці, надскладно за станом здоров’я. А вдвох з Масєю — нереально від слова взагалі”

Жодного іншого варіанту не було. Усі спроби знайти хоч якийсь транспорт були марними. Досиділися до тарифу 1500 грн до Лисичанського, а згодом і Рубіжанського вокзалу. Аж допоки Таня Марусіна не розв'язала цю проблему вольовим зусиллям.
Почалися 26 днів від Сєвєра до Дніпра — Франика — Львова. Запам’ятався Бахмут. 8-го березня усі святкували, гуляли з дитячими візочками, дарували жінкам квіти. Від Сєвєра до Бахмута - 60 км. Було зрозуміло, що перше весняне свято вже за кілька днів або тижнів виявиться останнім.
На днів 10 застрягли у Дніпрі. Спочатку на жахливих локаціях: 40 чи 50 людей в одному приміщенні. І врешті-решт - у комфортних умовах квартири пані Ольги. Мася стала тихою, слухняною. Але блиск в очах зник. Я ще не знав причини. Але про неї згодом.
З Дніпра не було ніякого транспорту. Аж нарешті пані Ольга відшукала волонтера, який практично за бензин у комфортній автівці довіз до Тернополя із зупинкою на ніч у якомусь селі через комендантську годину. Далі були Івано-Франківськ, потім Карпати (вперше у житті) і Львів.

Нідерланди… Мася… Прийняття…

На 25-й день повномасштабного я знайшов волонтерів, які мали вивезти з Медики — це вже Польща. Куди-небудь, тому що уявлення не мав, куди. Чомусь одразу вирішив, що точно не у Польщу. Але й Німеччину не розглядав як варіант. Гіпотетично ми хотіли до Канади. Про неї усі 26+1 днів йшла мова у месенджері з доброю знайомою, теж пані Ольгою, яка вже багато років жила там. Для цього варіанту треба було дістатися посольства де-небудь.
За кілька годин поїздки з Медики, я запитав у волонтерок, куди вони їдуть. Виявилося, у Нідерланди. Про цю країну я давно мріяв. Хоча, скоріше, марив, ніж мріяв. Помовчав хвилину й сказав: ну, до Нідерландів, так до Нідерландів. З цієї миті усе виглядало так, ніби ще на Вовчому озері вирішив, що їду саме туди, і Мася погодилася.
Через півтора дня дісталися Лейдена, з зупинкою на ніч на кордоні Німеччини, познайомилися з казковою країною тюльпанів й незчисленних каналів.
Вранці, вже без супроводу волонтерів, рушили потягом з Лейдена у Мідделбург. Там на нас чекала казкова жінка з казкової родини з невеличкого міста Оост-Соубург, яку казкові волонтерки знайшли ще під час подорожі Медика — Лейден. Так ми опинилися у нідерландській родині, яка має затишний суто нідерландський дім.
Паралельно займалися документами для мене й для Масі. Вона мала пройти медичний огляд, отримати чип, жетон на шию, комплекс щеплень і європейський паспорт. Під час обстеження з’ясувалося, чому усі 28+ днів вона така тиха та слухняна. У неї виявили вагітність. І дуже скоро вона вдруге стала мамою, народивши 5 цуценят з автоматичним нідерландським громадянством. Усі вони тепер у місцевих сім’ях, тьфу-тьфу-тьфу, здорові та щасливі. І Масєю, і цуценятами опікувалася пані Петра та Асоціація захисту тварин на чолі з чудовою пані Мірандою.

Дуже скоро знадобилася чергова допомога пані Петри та пані Міранди, бо Масі треба було робити термінову операцію. І її зробили. Запам’яталися два нюанси. По-перше, через три години після далеко не дрібної операції вона вийшла до мене на своїх чотирьох. По-друге, коли мені захотілося побачити, що ж там під комбінезоном, у якому її повернула клініка, і зробити перев’язку, виявилося, що ніяких бинтів і навіть пластиру немає. Операційна рана акуратно заклеєна й вже майже непомітна. Третій контакт з місцевою ветеринарією остаточно переконав, що Нідерланди заслуговують на ті компліменти, які я чув роками. Ось, власне, операцією Масі закінчилася ментальна евакуація з Вовчого озера.

До цього моменту ми встигли пожити пів року у другій родині, вже у Капелла Аан ден Есселі, з якого у Роттердам ходять пішки. Потім швидко змінили два міграційних центри на третій — у Роттердамі. Тепер ми пішки ходимо у Капелла Аан ден Ессель — до супермаркету.
Про пів року у Капелла Аан ден Есселі про родину, у якій жили з Масєю, лишилися теплі спогади. Саме з цими чудовими людьми я ходив Північним морем на човні та навіть деякий час побув за штурвалом. Господарі уникають терміну яхта, як мешканці Оост-Соубурга уникають титулу “місто”. Кажуть: село. Ви б його бачили! Власне, села як такі у Нідерландах не поступаються за комфортом принаймні Роттердаму. Амстердам — це особливий випадок, місто-музей.

Мрії… Дії.. Театр…

“Нідерланди — комфортна й дивовижна країна. Але не забувайте, що це європейська країна. Одна з найрозвинутіших технологічно, ментально й національно”

Нідерландці відвоювали сушу у моря для себе, а не для мігрантів. Хоча, на мій погляд, мігранти почуваються тут комфортно. Взагалі у Нідерландах комфортно може почуватися той, хто готовий багато працювати за достойну зарплатню, знає англійську й вивчає Dutch. Іспит передбачає знання нідерландської на рівні А2. Для отримання кваліфікованої роботи потрібен рівень В1-В2.

Щодо театру, він має бути лише професійним. Ніхто тут не піде грати до аматорського, тому що робота зазвичай з 6-ї до 15-ї або уночі. А для того, щоб отримати право на 20-30-річну іпотеку, треба мати певний рівень доходів. Крапка. Тож про театр може йти мова лише за умови наявності фінансування. Не стану перелічувати деталі, але театр має бути не тільки професійним, а ще й комерційно успішним. Глядач платить за достатньо коштовні квитки та не готовий до театру голих декларацій. Голий актор — будь ласка, а вербально-документальні екзерсиси — фігня у томаті. Але й мейнстрим - не моє раніше та зараз, якщо це не рівень “Замка у Швеції”. Що залишається? Театр з ексклюзивним репертуаром артхаусної якості з високим рівнем акторської харизми та майстерності. При цьому актори мають досконало володіти нідерландською та/або англійською мовою. Тобто Театр Art & Гарт будь-якої генерації, але з мовами. Мимохідь, щоб депресія не почула, скажу, що і Луганськ, і Сєвєр можуть нервово курити на узбіччі. Вони проґавили європейський театр з дивовижними акторами…

“Маємо те, що маємо. Є рік, щоб розв'язати проблему фінансування й створити театр у Нідерландах. Буде театр, будуть доходи, з’явиться можливість донатити на Перемогу”

Тож і тут виявляється, що реальним стимулом патріотизму мають бути доходи, а не маніфести й голі декларації зі сцени. У залі здебільшого заможні люди. До й після спектаклів у нашому чи сусідньому кафе вони залишать не один номінал квитка. Бідні люди тут у безумовній меншості й у театр ходять лише за програмою підтримки нужденних. А жебраків я бачив двічі за два роки. І не факт, що вони нідерландці. Досконалі спектаклі здатні фінансувати Перемогу, а не волати: “Подайте бідній країні на коптер”. Сьогодні вже й більша частка українців у Нідерландах працює, має достойні доходи й здатна купити квиток, у вартість якого без зайвих лозунгів закладені донати. І навряд чи це будуть спектаклі про війну. Нумо говорити відверто: яка у них цільова аудиторія? Хоча з двох п’єс, які вже написав у Нідерландах, одна про неї. Але не поспішатиму її ставити. Достатньо інших п’єс у репертуарному портфелі. Мені подобається кіношна ідея починати прокат не з пересічного глядача, а з престижних міжнародних фестивалів.

Про повернення додому

Щодо умов повернення в Україну. Перше питання: куди? Родичів нема, дому нема, майна нема, грошей на шалену оренду нема. Що там оренду. Нема грошей на життя в Україні за сьогоднішніми цінами й тарифами, які подекуди вже вищі за нідерландські. Тож це питання абсолютно гіпотетичне або риторичне. Жодної реальної можливості повернутися в Україну нема. А нічні мрії викликають шалену депресію, яку Тарковський сором’язливо називав ностальгією.
Якщо з’являться конкретні пропозиції про створення Театру з юридично засвідченими умовами та юридично підтвердженим фінансуванням стартапу, можна обговорювати умови повернення. Зранку Договори з печатками — увечері Театр.

- А можна: стільці зранку, а гроші увечері?
- Можна. Але гроші — наперед.

Не менш важливий нюанс: я не маю права на експеримент на кшталт: хай буде, що буде, їду — там побачимо.
За моєю спиною актори, яких треба звідкись зірвати з сім’ями, собаками, коханками та диванами. Навіть чути не хочу: “Покажи себе, а потім…“ Покажу. Дістану й покажу.
Так, є нюанс. Тимчасовий притулок у Нідерландах діє до 4-го березня 2025-го року (поки що). Маю принаймні рік, щоб неквапливо розв'язати цю проблему. Наразі, на сьогодні, у мене немає нічого, окрім професії. В українських театрах часто-густо навпаки: є усе, окрім неї.

Сєвєр…

“Сєвєродонецьк мало що окупований. Вже формується його нова влада. Вибачте, довіри до неї немає”

Немає жодного натяку на те, що нова буде краще старої, на яку у мене стійка алергія. Вже чую про якісь грандіозні плани відновлення міста, передусім — Льодового палацу. А чого не почати з містоутворювальної промисловості та ефективного бізнесу? Не з палаців і театру, а з бізнесу та промисловості треба починати. Крім того, на відбудову з’їдуться не бабці з ридикюлями, а кваліфіковані технарі, яким кілька років буде не до театру. Тобто до того моменту, коли театр буде на часі, я вже точно буду поза часом. Власне, під час війни створення театрів державним коштом заборонено. А до гіпотетичних меценатів та спонсорів буде багато запитань. Щось на кшталт: коли говорять музи, пушки мовчать. Або навпаки. Не підлягає обговоренню: сьогодні Перемога вимагає повної концентрації усіх ресурсів.

Знову, як на каруселі, повертаємося до старту, не перетнувши фінішу: театр зачекає до Перемоги. Art & Гарт не дочекається? То й що? Одним Артом більше — одним менше. Як сказав колись поважний чиновник: “У місті багато інших творчих людей, що потребують грошей. Завтра інша людина скаже, що теж дуже талановита й створює театр. Чому ми один профінансували, а інший ні?” Цей посадовець ретельно уникав переліку усіх талановитих, які завтра прийдуть по гроші на театр.

“Скажу так: женіть будь-якого онука лейтенанта Шмідта, який зголоситься приїхати на руїни та без лопати у руках лементувати зі сцени, хто, що та як має робити, щоб вже за рік перетворити руїни на Нью-Васюки з висячими садами Вавилону”

Хоча зруйнований нацистами Роттердам відбудували з 1945-го по 1953-й. Це зараз куди не піди, усюди стенди зі світлинами про ті буремні часи. А тоді не було ані стендів, ані світлин. Була спрага по цивілізації та воля до виснажливої праці. Й одразу жахлива повінь. Рівень води підскочив на 5,6 метра. І з нею впорались. Ще нюанс. Одразу після придбання “Азоту” новий володар закинув у голови містян думку про перетворення Сєвєродонецька на вахтове містечко при “Азоті” без усіляких культурно-духовних примар. “Азоту” вже ніколи не буде. Але й олігархів запускати на руїни першими, як кота у нову квартиру, не слід.