“Не треба ставити життя на паузу в очікуванні повернення”. Історія сєвєродончанина Миколи Скурідіна

Микола Скурідін — переселенець з Сєвєродонецька, волонтер, фотограф і велолюбитель. У рідному місті вів активний спосіб життя, відвідував культурні події, різноманітні акції, допомагав армії. Продовжує робити це й зараз, тільки вже два роки як у Дніпрі. У чому цей великий обласний центр поступається Сєвєродонецьку, де зараз його велосипед та яку нову фоторубрику започаткував — пан Микола розповів журналістам “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Коли та як ви поїхали з Сєвєродонецька?

 - З Сєвєродонецька першими поїхали жінки. Відправив з другої спроби: спершу там був такий гамір, що ніхто не уїхав, штурмом транспорт брали, не виїхали вони. А другий раз вже поліція навела лад і з дитиною вони виїхали. А ми ще з сином були, здається, до 15 березня. Волонтерили, допомагали хлопцям. Але воно все ближче й ближче: у батьківський будинок влучили в один під'їзд. І військові кажуть — їжджайте, бо воно все гірше й гірше. У нас машина була, поїхали нею. Їхали довго: виїхали рано й ледве встигли до комендантської години, яка була з 22-00. Ми в той час ми ще були на лівому березі. По Дніпру їхали вже в комендантську годину. Їхали в невідомість: перед нами друзі зупинились тут у своїх знайомих. Ми не знали, куди їхати абсолютно. Їхали просто “з” — з війни. Тут переночували, тут нас прихистили й ми далі не поїхали. Залишились в Дніпрі.

Ще син кілька разів їздив в Сєвєродонецьк. Туди щось возив: паливо, ліки. Була така цікава штука - знали, що він їде, і багато знайомих подзвонили, кажуть: “Заїдь забери ліки”. У Сєвєродонецьку це зайняло б 20 хвилин. А тут він подивився на карту й каже: “Якщо я по Дніпру до всіх буду заїжджати, я до вечора не виїду”. Тобто наш менталітет такий, компактне містечко, де можна все забрати. Тоді він сказав: “Хто щось хоче передати, на виїзді з міста будьте зранку, я заберу. Це приклад того, як ми звикли до свого маленького міста та до того, як тут все інакше: дистанції, відстані й так далі.

 Микола Скурідін

 — Чим займаєтесь у Дніпрі, чи продовжуєте волонтерити, як це було вдома?

 — У Сєвєродонецьку я досить довго не міг потрапити до волонтерів. Спершу це був сквер Гоголя біля колегіуму, там працювали мої друзі, а я жив поруч. По суботах ходив на базар, завжди повз них проходив та обіцяв, що колись обов’язково доєднаюся. Довго так було. А потім народився онук, і я зрозумів, що треба для нього зробити у місті щось гарне. Так я почав волонтерити у сквері Гоголя з дуже гарними людьми. Це, можна сказати, моє перше волонтерство.

Вже ближче до 2022 року, десь за рік, я вже почав допомагати нашим волонтерам, які плели сітки. Час з’явився. І там ми плели. Для нас була трагедія, коли ми прийшли 25 лютого туди, де ми плели, це був такий дитячий центр, а він замкнений вже, все, війна. А там у нас все, ми не знали, що робити. Довго шукали когось і ледве вмовили, щоб нам відкрили, забрали звідти рамку. Почали шукати, у кого на квартирі можна плести сітки. А там вже такі події розгорнулись, дуже швидко все закрутилося і вже було не до сіток.

Тут, у Дніпрі, я теж десь на третій-четвертий день пішов у сусідню школу, подивився, там плели сітки. Це був жах. З якоїсь яскравої синтетики… Плели люди, які зовсім не розуміли, що це таке. Тобто їх поставили й на мої зауваження відповіли: “Ти що, нам завуч сказав так робити, як ти можеш щось таке казати, ти чи з Марсу прилетів?” Тобто сказав завуч: плести рожевим, значить, плести рожевим. Я звідти пішов. А потім якось вийшов на цих волонтерів. Сєвєродончан сюди привів багато. Борис Романов, художник наш відомий, теж сюди підтягнувся, волонтери зі скверу Гоголя. вчителів було багато. Працювати я вже не хочу, та, мабуть, і важко вже знайти для мене роботу. Заощадження на життя є. А без діла сидіти не можу. Треба спілкування, я люблю спілкуватися з людьми. Працювали ми перший рік майже без вихідних. Іноді робили вихідний у неділю. Зараз у нас ще пів дня суботи вихідний. Але працюємо, з ранку до вечора, плетемо сітки. Трохи технологію покращуємо, купуємо інструменти. Люди донатять. Спандбонд зараз пішов. Спочатку купували на секонд-хенді ці футболки, різали простирадла, фарбували. Дуже складно було, зараз трохи простіше. Мені подобається. Мабуть, тому що нас готували до комунізма. Люди приходять не за гроші, а отримують задоволення від цього. Звісно, що втомлюються. Але ці відносини, коли немає у них грошей, вони дуже цінні. Будь-яке підприємство чи фірма має приносити прибуток, і там відносини зовсім інші. Дуже гарні люди, дуже приємні. Є місцеві, але більшість - це люди евакуйовані з нашої області, Донецької, Запорізької.

 — У Сєвєродонецьку ви не пропускали майже жодного цікавого заходу, вели активний спосіб життя. Як проводите дозвілля у Дніпрі?

 — Звісно, після 18 години, коли є час, намагаюсь відвідувати різні події. Перший рік тут не працювали заклади культури, у 2022 році. Я почав відвідувати. Спочатку це було безкоштовно, були різні програми для переселенців, але потім їх трохи згорнули. Але багато цікавого. Оперний театр — я, мабуть, весь репертуар подивився, інші театри також відвідую. Безліч різних заходів. Ось і сьогодні ввечері йду в Менору: Там буде показ документального фільму про війну “Довга доба” і зустріч з Аланом Бадоєвим. Можливо, на кадрах побачу Сєвєродонецьк. Лисичанськ точно там бачили. Подивимось, поспілкуємось.

 Микола Скурідін

 — У Сєвєродонецьку ви захоплювались фотографією. А в Дніпрі продовжуєте фотографувати?

 — З приводу фотографувати — камера лежить, але зараз вже телефони такі гарні, що немає сенсу носити велику. Двічі мене затримували за те, що я фотографував, бажання якось пропало фотографувати. Люди якось налякані війною. Звісно, я ніякий не корегувальник, і сенсу в тому немає, але люди не знають. Згадую, як у Сєвєродонецьку всі зривали оці сигналізації на гаражах, які світили світлодіодами. Хтось казав, що це маячки для дронів, ходили знищували, люди перелякані, логіка відсутня. Я фотографую. У театрі оперному, на жаль, не дозволяють фотографувати, не знаю, чому. У мене з'явилася така нова рубрика “Наші люди усюди” — я фотографуюся з сєвєродончанами всюди, де зустрічаю. Майже всі щиро радіють. Нещодавно якась лікарка відмовилась, наша, сєвєродончанка. Буває і таке.

 — Часто зустрічаєте земляків?

 — Що таке часто чи не часто? Насправді дуже рідко. Але дуже приємно, коли наших зустрічаю. У Дніпрі наче й земляків багато. На перший Великдень у 2022 році збирав людей у парку Шевченка, десь прийшли 50 сєвєродончан. Іноді в театрі зустрічаю. Через Дніпро пройшло багато людей, але багато й роз’їхалися, як я бачу по постах у соцмережах. Дніпро дуже велике місто, дуже розкидане. На жаль, зовсім немає чогось такого спільного, де б ми зустрічались. Ото раз на рік губернатор збирав на Калнишевського, але це такий офіціоз, це трошки не те.

 — Ви були відомим у місті велолюбителем. Чи вдалось вивезти велосипед?

 — Звісно, не вивіз, машина була маленька. Я знаю тільки одного товариша, у якого був причіп і він вивіз свій велосипед. У всіх інших велосипеди залишились там. У одного на третій день у лоджию прилетів снаряд, загинули всі його велосипеди. У моїх друзів чотири дуже коштовні електровелосипеди залишились у “гіапівському” будинку, навпроти “Привата”, коли там під’їзд впав. Тут друзі дали, знайшлись друзі. Я дуже швидко тут знайшов велосипедистів. дуже швидко знайшов краєзнавців, у музей подався, то там, то там, якісь спільні друзі виявились. Але нема коли. І Дніпро настільки не зручне місто для велосипедистів, що воно просто стоїть. Лише пару разів проїхався набережною. Це не Сєвєродонецьк, де перейшов через дорогу — і вже ліс, і поїхав. А тут на гору заїхати — годину треба їхати, або через міст переїхати — теж не дуже приємно. У Львові катаюсь, коли буваю. Друзі дають велосипед, там є частинка нашої велоспільноти. Ми там катаємось.

 Микола Скурідін

 — Багато сєвєродончан в евакуації особливо гостро відчули, наскільки гарним і зручним було місто. Ви один з них?

 — Про наше місто — це такою червоною стрічкою, чи червоною ниткою йде по багатьох спогадах, бо люди зрозуміли, яке було в нас місто. І це майже в усіх моїх друзів можна на Фейсбуці прочитати, що воно маленьке, компакте, все тут поруч, все зручно. І навіть величезні міста, Київ і столиці Європи — там живуть наші люди та шкодують про те, що вони не розуміли, наскільки було зручно у нашому місті. Не знаю, це об’єктивно чи суб’єктивно, але я теж відчуваю, як там було все поруч. На роботу пішки, на будь-який захід. Я зовсім не користувався транспортом. Тут Драмтеатр, тут Кризовий медіа-центр, все поруч. Як кажуть, починаєш цінувати, коли втрачаєш.

 — Чи хотіли б ви повернутись до Сєвєродонецька після деокупації?

 — Це питання періодично постає у Фейсбуці. Зараз спілкування здебільшого перейшло туди. Поступово згасає ця хвиля: повернемось, відбудуємо. Чим далі, тим цього менше. Люди якось укорінюються в інших містах. Зрозуміло, що хочеться, хочеться туди повернутись, подивитись. Але коли це буде — невідомо. А це не те, що лякає, але люди, які мислять прагматично, вони живуть зараз. Зрозуміли, що жити майбутнім не треба. Треба жити сьогоднішнім днем. Що можу сказати про тих, хто повертався. Там на Калнишевського я отримував “гуманітарку”, і там два дідусі розмовляли. Один каже: “Ось, поїхав, старий дурень, захотів на квартиру подивитись. Приїхав, а там все пограбовано. Гроші великі витратив, через Європу їздив, ще й настрій зіпсували”. Другий каже: “Тобі ще повезло. Мені два ребра зламали, на підвал посадили — ото старий дурень на свою квартиру подивився”. У нинішніх умовах про це й думати не можна, а що далі буде — ніхто не знає.

Хочеться побачити місто вільним, але яким воно буде? Коли будемо звільняти, ймовірно, може бути ще більше пошкоджень. Все не так гарно, як би нам хотілося, тому багато сподівань немає. Не треба нічого відкладати на повернення, треба жити зараз.

Можна згадати повоєнну Німеччину, “план Маршалла”, коли пішли гроші, інвестиції. Відбудували, нова країна, яка за десяток років залишила позаду той радянський союз. Якщо в нас все вийде звільнити, і ми отримаємо підтримку європейських та інших світових держав, до нас підуть гроші та проєкти — то повернемось, будемо відбудовувати. Побудуємо краще. Будемо вже будувати як в Європі та жити, як вони. Тим паче у багатьох вже досвід є. Багато хто, звісно, залишиться за кордоном. Але багато хто повертається. Тим більше, якщо будуть такі умови, ще більше людей повернуться. Бо своя рідна земля — вона найкраща.

Відео, фото - Олександр Буряк