“Мене звати Борис, я з Сєвєродонецька”: як студент популяризує рідне місто в Україні та за кордоном

Сєвєродончанин Борис вчився у Києві, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення. Його родина на той момент залишалася у Сєвєродонецьку, тож хлопець вирішив будь-яким чином вивезти своїх рідних з міста, яке вже обстрілювали росіяни. Після цього він став волонтерити, щоб допомогти іншим українцям.

Про участь у будівництві приміщень для реабілітації військових, зборі безпілотників та адвокаційні поїздки до Європи він розповів “Сєвєродонецьк онлайн”.

– Борисе, розкажіть про себе. Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

– Мені зараз 21 рік. З рідного міста я виїхав за рік до повномасштабного вторгнення. Зараз я вчуся на економіста на 4 курсі Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського та паралельно навчаюся в Українській академії лідерства.

З самого початку повномасштабного вторгнення я намагався допомагати. По-перше, своїй сім’ї, яка була у Сєвєродонецьку. Я тоді з Києва виїхав до Хмельниччини, бо там було безпечніше, тож своїм обов’язком вважав вивезти родину з Сєвєродонецька. Моя родина тоді ще не хотіла виїжджати, бо ще не було сильних обстрілів. Але десь за тиждень вони зважилися, бо у місті лунало все більше вибухів. Я знайшов їм транспорт і вони виїхали.

– Як ви вирішили зайнятися волонтерством?

– Пізніше все почало потроху налагоджуватися, принаймні потреба у безпеці з піраміди Маслоу була закрита. Я повернувся до Києва та почав приєднуватися до різних заходів. Допомагав з організацією благодійних квартирників. У мене є друзі, які мають “вихід” на різних співаків, поетів та авторів. Тож ми організовували благодійні події, на які запрошували людей, а всі виручені кошти відправляли на різноманітні потреби наших військових. Одного разу також у нас була подія, гроші з якої ми відправили бійцю на реабілітацію.

У мене дуже багато є друзів з Української академії лідерства. Мені запропонували туди вступити, мовляв, можливо, це змінить твоє життя. І я, власне, пішов, і всю оцю діяльність ще більше примножив, оскільки там саме займаються тим, що вирощують проактивних представників молоді.

Там я вже почав відкривати збори. У нас є спільнота випускників, і перший збір, який я організував, був саме зі студентами – ми хотіли підтримати колишнього ментора Української академії лідерства. Пізніше робити всілякі благодійні вертепи. Разом за весь час, що я вчуся в Академії (це менш як рік), я долучився і зібрав десь півмільйона гривень. Це не супер великі гроші, але я вважаю, що внесок гарний зробив. Я наразі продовжую, не зупиняюся, намагаюся більше робити. Зараз, на жаль, збори йдуть гірше, але це зрозуміло. Бо потреб дуже багато, а люди сильно виснажилися, та й платіжна спроможність впала.

– Чи долучаєтеся ви до інших напрямків волонтерства?

– Так. В Академії, наприклад, є обов’язковою програмою волонтерство, але я ще додатково сам шукав різні проєкти. Напрямки волонтерства загалом дуже різні: від плетіння сіток до пакування сухпайків нашим військовим та нарізки овочів для цих сухпайків. Є одна організація, яка займається повним циклом виготовлення сухпайків, і там можна долучитися на будь-якому етапі.

З Академією ми також робили окопні свічки. Запросили багато людей, які готові були долучитися. Зокрема, людину, яка провела нам лекцію щодо того, як правильно їх виготовляти. Не маючи великого досвіду, за добу ми зробили тисячу й одну окопну свічку.

Ще я часто долучався до збірки дронів. Більш інформації про це, напевно, не треба давати. Але такий факт є. Там теж все розподілено по етапах: збірка, прошивка, пакування. За день ми могли (якщо умовно я займався прошивкою, то за допомогою ще двох-трьох ноутбуків) прошити до 200 дронів. Але тут треба зазначити, що там все гарно організовано. Деякий час ми навчалися, трохи переживали, що не все одразу виходить. Але зараз вже втягнулися.

Окрім цього всього, ми реалізували багато різних власних проєктів. В Українській академії лідерства є формаційний напрямок з організації власного проєкту, і кожен студент має набрати собі команду або долучитися сам до якоїсь.

Є такий фонд “1991”. У них була цікава кампанія: вони робили календар “Лють”, де зібрали 12 історій незламності військових. Ми дивилися їхні інтерв’ю, допомагали писати ці історії, , організовувати виставки у Львові.

Там такий процес: ти донатиш від 1991 гривні й тобі відправляють цей календар. Він доволі великий, розміром А3. Завдяки цій кампанії вдалося зібрати багато грошей, які потім витратили на потреби “Азову” та “Хартії”.

– Чому ви саме вирішили допомагати військовим? Звідки такий патріотичний настрій?

– Я закінчив Сєвєродонецький багатопрофільний ліцей. Навколо мене завжди були люди з проукраїнськими поглядами. Зараз усі мої друзі виїхали на підконтрольну територію України. Якщо дивитися на загальну картинку класу, то з 23-х людей 20 точно були проукраїнськи налаштовані.

Ще у мене давно у сім’ї були певні проблеми з цим. Батько з мамою розлучилися й він виїхав до росії ще коли мені було три роки. Він намагався докладати руку до мого виховання телефоном, але у якійсь агресивній манері. Мама навпаки – це приклад максимально правильного батьківства. Таким чином у мене в голові завжди було два приклади: як треба себе поводити та як ні.

– Як щодо Сєвєродонецька? Чи знають ваші друзі взагалі про існування цього міста?

– Я безмежно пишаюся тим, що я з Сєвєродонецька. Я постійно на цьому наголошую. Де б я не був, з ким би не вітався, я завжди кажу, що я – сєвєродончанин. Одна з перших фраз, яку я кажу: “Привіт, я Борис. Я з Сєвєродонецька Луганської області”.

Я великий амбасадор Сєвєродонецька. Людям з мого оточення місто вже стало близьким, бо я постійно про нього розповідаю.

Наприклад, нещодавно з Українською академією лідерства ми їздили в Європу, у нас була адвокаційна кампанія. Ми презентували Україну. Не так супер агресивно, як це роблять, наприклад, палестинці – умовно збираються на якісь войовничі паради. У нас було так максимально лояльно, лагідно. Було дуже багато живого спілкування з європейцями. Ми також чимало відвідували інституцій – ходили в офіс НАТО, зустрічалися з представниками Єврокомісії, посадовцями. Наприклад, у Копенгагені у нас була зустріч з міністеркою вищої освіти, міністром шкільної освіти.

У мене була місія уважно слухати завжди, поставити таке гарне питання, яке сподобається, а перед цим встати, сказати слова вдячності. Я вставав та казав, що я Борис, і що я з Сєвєродонецька. Це завжди примножує вагу моїх слів через те, що я їх кажу як людина з окупованих територій, яка втратила домівку. Мені це завжди горить і я з максимальною щирістю несу меседж, що з Сєвєродонецька завжди виходять класні люди.

– Як європейці це сприймають?

– Насправді, коли я був у Данії та казав, що я з Сєвєродонецька, то я бачив, що у них на очі находить сум. Деяким це теж близьке й вони готові допомагати. Але є деякі європейці, які тільки чують про Україну, то одразу їм стає це нецікаво. Вони кажуть, що вже достатньо й втомилися від цієї теми. Вже інфопростір Європи трошки перенасичений темою України. Тому треба придумувати якісь максимально нові методи й говорити не в контексті, що у нас війна, а якось переформульовувати. Наприклад, казати, що ми прагнемо миру та показувати, що у нас дійсно є багато класних представників молоді. Казати, що ми відкриті, освічені та готові змінювати нашу країну. Що у нас є багато проблем, але є кому над ними працювати.

– Розкажіть більше про Академію лідерства. Що дає навчання там?

– Українська академія лідерства не дає вищої освіти та диплома. Це – неформальне навчання. Але вона дає безцінний досвід, класні знайомства, оточення, спільноту. Там йде розвиток у трьох напрямках, це – емоційний, інтелектуальний та фізичний. Плюс до того ж – волонтерська та проєктна діяльність, усілякі мандрівки, дослідження України та, власне, себе.

Часто туди йдуть підлітки після школи, шукають себе. До нас приїжджають різні лектори з топових університетів країни, як от з “Могилянки”, Шевченка, Київської школи економіки, УКУ й так далі. Лекції можуть бути у нас на максимально різні теми, починаючи від тайм-менеджменту та того, як керувати своїми грошима, до астрономії та релігієзнавства. Тобто спектр знань, які нам там дають, дуже широкий. Нас не роблять фахівцями у чомусь конкретному, а дають можливість краще дізнатися, чим ми хочемо займатися. Я пішов вже трошки пізніше, коли вчився в університеті, а краще зробив би це років у 17, коли випускався зі школи й абсолютно не знав, що мені робити.

- Чи можуть бути випадки, коли студенти не повернуться з поїздок Європою?

- Ці поїздки офіційні, всі студенти повертаються, бо кожен з нас супер ідейний. Я не можу уявити навіть, щоб там хтось лишився. Кожен з нас не хоче підставляти організаторів, бо ми цінуємо те, що для нас роблять.

– Які у вас плани? Чим би ви хотіли займатися після навчання?

– Я точно не хочу сидіти, склавши руки. Який саме напрямок оберу, ще не впевнений. Хотілось би долучитися до певного фонду й працювати там, але це теж ще не точно. У мене життя складається так: я десь себе гарно зарекомендую й мені приходять пропозиції.

– Ви активна людина. У разі деокупації Сєвєродонецька чи готові приєднатися до процесу відновлення міста?

– Я вже долучався до подібних процесів. Наприклад, в Академії у нас була співпраця з “Будуємо Україну разом”. Ми допомагали їм з оснащенням. Є такий проєкт “Unbroken”, який займається реабілітацією наших військових. Ми допомагали їм з будівництвом кімнати, яку вони хотіли зробити. По типу навчального центру для барберів, щоб там навчати військових цього ремеслу. Я на той час вже мав певний досвід будівництва, до того ж мене ніколи не лякала робота руками.

Тож насправді я готовий приєднатися до відновлення Сєвєродонецька, але я не поїду туди один. Через те, що я постійно кажу про своє місто, моє оточення вже має до нього певну любов. Я навіть накупив магнітів з емблемою нашого міста й подарував друзям. Тобто навряд чи я поїду сам – я зберу команду людей. Звісно, що поки це звучить досить мрійливо. Але я дуже люблю своє місто й з радістю б поїхав його відновлювати та привіз людей, які також би цим займалися.

– А за чим найбільше сумуєте з Сєвєродонецька?

– Мабуть, за безтурботністю, яку давало це місто. Я, коли приїхав до Києва, то побачив, що тут життя дуже швидкоплинне. Ти постійно в якомусь русі. А, повертаючись додому, тебе чекають рідні, тебе люблять. Ми збиралися родинним колом за одним столом, святкували якісь події. От саме за такими моментами сімейного єднання я найбільше сумую.