Виїхала з Луганська з кішкою — тепер адаптує українців до життя в Канаді

Вона виїхала з Луганська у розпечений липень 2014-го — передостаннім потягом. Із собою взяла лише речі та пухнасту кішку. Минуло десять років. Тепер — Вишневе, двадцять хвилин від Києва, де буквально напередодні інтерв'ю був масований обстріл. Тим часом, поруч вже чотири коти, яких вони з чоловіком врятували від початку повномасштабного вторгнення.

Олена Мінко — викладачка англійської мови, перекладачка та репетиторка. Вона готує своїх учнів та учениць до міжнародних іспитів: Кембриджських (Cambridge English Qualifications) та — зараз особливо активно — до IELTS і CELPIP. Саме ці два іспити найчастіше потрібні українцям, які емігрували до Канади. Олена говорить, що наразі її єдиний острів стабільності у житті — це учні.

Свою історію вона розповіла SD.UA.

Довідково:

• CELPIP (Canadian English Language Proficiency Index Program) — канадський іспит з англійської мови, який визнається урядом Канади для отримання постійного резидентства.
• IELTS (International English Language Testing System) — міжнародний тест з англійської мови, результати якого визнають у Великій Британії, Австралії, Канаді, США та багатьох інших країнах.
• Speaking — усна частина мовного іспиту, під час якої перевіряють навички розмовної англійської.
• PR (Permanent Residency) — статус постійного резидента Канади, який дає право жити і працювати в країні без обмежень, але без громадянства.

Мама спеціально обрала український клас

Олена народилася в Алчевську, але змалку жила в Луганську — батька перевели на завод. Навчалася в 59-й школі. Мама свідомо обрала для неї українськомовний клас — у російськомовному Луганську це був вибір.

"Мама спеціально обрала український клас. Тому мені було легше приїжджати сюди — я одразу розмовляла українською вільно. Мені вільно розмовляти і українською, і російською, і англійською. Це зіграло на руку", — каже вона.

Олена працювала з дітьми й в таборі на Луганщині

Олена обирала фах перекладача ще тоді, коли на факультеті іноземних мов університету Шевченка в Луганську з перекладацькою спеціалізацією просто не було європейських мов. Тільки східні: арабська, японська, китайська, іврит.

"Звичайно, мені хотілося і німецьку. Але там була лише спеціалізація викладач, а мені хотілося бути саме перекладачем — з більш якісною мовною підготовкою. Обрала арабську. Якщо чесно — з арабською так і не склалося, але це було цікаво. Це вже закрита для мене сторінка", — розповідає вона.

Під час роботи на заводі "Луганськтепловоз"

Після університету — завод "Луганськтепловоз", перекладач. Суха документальна робота — без поїздок і живого спілкування. Бабуся й дідусь були вчителями, Олена ще студенткою їздила з таборами, викладала — на заводі довго не затрималася. Згодом трохи попрацювала в школі в Розкішному, але перейшла у фріланс, перекладала, займалася репетиторством, але недовго, бо почалася війна. Англійська стала основою всього.

 Під час роботи в школі у Розкішному

На 31 травня 2014 року було призначене весілля її сестри з канадцем. Майже ніхто з гостей не приїхав, адже люди боялися. Долетіли тоді лише майбутній чоловік сестри зі своєю мамою. І за кілька днів почався штурм Луганського прикордонного загону. Родина Олени жила поруч, на Ольховському, тож все було чутно й видно.

"Найсмішніше, що сестрі я весь час казала: треба збирати речі. А сама — не зібралась. Вона налякана вибігає в коридор із двома валізами, а я сиджу без речей. І ще каже мені: ти ж казала, треба збиратись", — згадує Олена.

Кішку встигла підготувати заздалегідь — паспорт, всі щеплення, документи, заспокійливе.

"Я кішку не залишу. Це моя дитина", — сказала батькам.

Виїхала в липні, передостаннім потягом. Думала, що на кілька тижнів.

Де ваші сертифікати?

Брат купив всій родині квитки до Києва — він виїхав раніше з вагітною дружиною. Якийсь волонтер взяв до себе пожити. Далі — пошук роботи та житла в оренду.

"Питають, звідки я, дізнаються і кажуть одразу: господарі проти здавати людям зі сходу. А коли я казала, що зі мною ще й кішка — розмова закінчувалася. А в деяких рієлторів мої слова взагалі викликали сміх й вони кидали трубку",— розповідає Олена.

В одній школі на Печерській директорка тримала її в коридорі пів дня. Потім вийшла та запитала: “Навіщо ви взагалі сюди приїхали? Ви ж збираєтесь повертатись — нам такі не потрібні. Де ваші сертифікати? Університет Шевченка — це що таке?”

"Я була в шоці. Бо приватні заклади сприймали мене та все, через що я пройшла, набагато простіше. Прийшла на співбесіду у “All Inclusive” на ВДНХ, засновниця Лариса Куцеконь каже: “Все, видихай, заспокоюйся, я все розумію, працюй, якщо щось потрібно — кажи. Ми тебе беремо, почувайся як вдома”. Оце було справжнє ставлення”, - каже вона.

Сертифікація однієї з груп на курсах “All Inclusive”

Потім довелося додати до курсів ще школу, бо з однією зарплатою було дуже важко жити та винаймати житло. А далі — розклад, від якого часу вистачало хіба на виживання. Підйом о сьомій, школа у Солом'янському районі, потім курси, ввечері знову курси, вдома о десятій — писати плани й методички.

"Потім на якийсь момент це стало занадто, бо так працювати — це просто вбивство," — пояснює Олена.

Співпраця з приватними курсами дала їй старт у роботі з дорослими. Там вона навчилася працювати геть з різними людьми та готувати до іспитів. Не просто підтягнути граматику — системна підготовка людей, які хочуть вступати до університетів Європи, отримати роботу, переїхати. Однак пандемія змусила більше піти в онлайн-формат.

"Перестала співпрацювати з курсами за пару років до повномаштабної, тому що вже мала достатньо бажаючих займатись і потреба їздити на курси через усе місто відпала, студенти приїжджали до мене додому. Вони приходили по рекомендаціях, шукати нікого не доводилось. А зі школою я остаточно розпрощалась у 2022 році", — розповідає Олена.

Олена в Канаді, Capilano Suspension Bridge

Луганський сленг і коти  

На початку повномасштабного вторгнення вони з чоловіком жили в Пущі-Водиці, у приватному будинку. Люди навколо виїжджали — і залишали тварин. Так з'явилися перші двоє — кошенята дикої кішки, яку так і не вдалося зловити та стерилізувати. Одне виросло в здоровенного пухнастого напівмейн-куна, друге — простіше, але теж вже відгодоване. Потім ще узяли маленьку кицюню. А четвертий — з'явився зовсім не за планом.

"Він скакав з переламаною лапою. Порадилися з чоловіком, що треба взяти, полікувати. Повезли. Штир у лапу, ще й перелом хвоста. Знайомі обіцяли, що заберуть, як одужає, але ніхто не забрав", — розповідає вона.

З часом Масі, улюблениці з Луганська, не стало. На той момент вже були ще два кота, а тепер їх вже четверо.

 Пухнасті улюбленці Олени

"Садівництво для мене — це як терапія, замість психолога: голова просвітлюється, все заспокоюється. Ми жили тоді у приватному секторі — ну, і садила, бо люблю. Прийшов сусід, питає: що виросте? Кажу: синенькі. Він — що-що? Показую: ось вони, оці! А він не розуміє. Пояснюю ще раз і ще раз, а потім видаю “ну, баклажани!” Тоді зрозумів. А для мене це стало маркером чогось такого домашнього, як тремпель і тормозок", — розповідає Олена.

До повномасштабного вторгнення, попри всю можливу небезпеку, вона намагалася їздити додому, у Луганськ, хоча б раз на рік.

"Там дитинство, коріння, улюблена дача, степ, запах полину. Я тут ніде не бачила — ані полину, ані пижми. Приїдеш, походиш тими місцями — і розумієш, що це вже не той дім. Не ті люди. Не те місто. Але там лишилось те, що з дитинства", — каже вона.

"Я іноді думаю: доживу до старості — і буду як та тітка з котами з мемів. Я ж не збиралася. Просто не могла залишити. Це випадковий збій", — сміється вона.

Пів року в Канаді — і додому

Канадська програма для українців відкрилася після 24 лютого 2022-го. До того Олені відмовляли. Оформила документи в травні, поїхала на початку червня до сестри, яка з 2014-го живе там з тим самим канадцем, весілля з яким ледь не зірвалося через обстріли.

"Корінні канадці — справді чудові люди, — каже Олена. — У мене там є друзі різного віку, і це не випадковість. Вони не дають відчути себе зайвим. В Європі скільки б ти не прожив — все одно залишаєшся біженцем, який відрізняється. У Канаді інакше: там більше рівності, простіший погляд на людину. Але українцям у British Columbia, там де я буваю, все одно складніше, ніж в інших провінціях: своїх менше, з роботою важче. А якщо порівнювати з Європою загалом, то в Канаді житло не надають, одноразова допомога вже давно закінчилась — тож адаптуватись об'єктивно важче", - розповідає вона.

Під час знайомства з Канадою

Брала там участь в організації зборів для військових і готувала охочих до іспитів.

"Якщо мета — саме канадське резидентство, то CELPIP простіший. На відміну від класичного IELTS, де є паперова версія, CELPIP повністю проходить за комп'ютером. Навіть частина Speaking записується через мікрофон, без живого спілкування з екзаменатором — це знімає психологічний тиск. В аудіюванні та текстах використовується виключно канадська вимова та лексика, знайома тим, хто вже перебуває там. Їдете до Канади, хочете швидше отримати PR — здавайте CELPIP. Всі, хто зараз емігрує туди, складають саме його. Я не консультант з еміграції, але готую до іспиту та розповідаю, як це працює з середини — на власному досвіді", — пояснює вона.

Коли вперше поїхала до Канади, через пів року повернулася. Всі питали: чому?

"Я всім казала: їду на деякий час, а потім повертаюся. У мене з нуля вже було 10 років. Я їх віддала. І не хочу ще раз. Хоча тут, у Києві, зараз дуже важко — і я це розумію. А ще я не хочу кидати свого чоловіка. Це неправильно", — каже Олена.

Навесні планує летіти до сестри в гості. Але знову повернеться.

Під час перебування в Канаді

Учні зараз — і з України, і з Канади, і з Європи — Польщі, Британії та Ірландії. Нові досі приходять через сарафанне радіо: хтось когось радив, і так по колу.

"Уроки проходять у Zoom. Спочатку тестую учня — і вже потім підбираю програму та підручники під його конкретні запити. Це може бути загальна англійська, підготовка до іспиту або бізнес-англійська. Після цього створюю групу, куди надсилаю всі матеріали, домашні завдання і коментарі — там і спілкуємось. Туди ж ідуть PDF-матеріали, онлайн-посилання, скріни робіт, аудіозаписи. Основні посібники — це база, але якщо бачу, що треба відпрацювати конкретний момент, додаю додаткові матеріали. Онлайн-ресурси теж часто допомагають — полегшують сприйняття", — розповідає Олена.

Груп вона не бере принципово.

"У групі неможливий індивідуальний підхід — і результату немає. Тільки індивідуально можна підлаштуватись під конкретні потреби, підібрати саме ту швидкість і ту подачу, яка підходить саме цій людині. Я працювала з групами в школі — це взагалі жах, бо для нормального вивчення має бути не більше п'яти-шісти учнів. Але максимум, на що я зараз згодна, — це парні заняття, і то як виняток, коли хтось дуже просить саме до мене по рекомендації. Сама не набираю. Розумію, що, може, і варто — заробляти так простіше. Але поки що я не хочу групових", — каже вона.

Соцмереж не вела — поки не почали питати, тепер створила.

"Почали питати: а де ваша робоча сторінка? Думаю — добре, якщо вже всі питають, треба заводити. Я ніколи не думала, що буду вести якісь сторінки, тим паче знімати відео. Але зараз, мабуть, це необхідно", — каже вона.

Олена говорить, що робота з учнями тримає її моральний дух

Вона каже, що захисту та спокою, які залишилися у Луганську, вже не шукає.

"Наразі єдиний острів стабільності — це учні. Коли під час вибухів сидиш і нормально з ними спілкуєшся, підтримуєш їх і бачиш, що їм це потрібно — і тобі теж. А так сидиш і чекаєш: чи пролетить, чи відключать світло, чи ще щось", — говорить Олена.