Від дитячої мрії до власного ательє: історія луганчанки, яка у Прилуках шила одяг для військових

Луганчанка Наталія Яковець – власниця ательє у Прилуках, куди переїхала напередодні початку повномасштабного вторгнення. У цьому місті жінка не лише відкрила власну справу, а й активно займалася волонтерством – шила одяг для українських захисників.

Однак втілити дитячу мрію – стати дизайнеркою – їй вдалося у 31 рік. Тоді пані Наталія вперше переступила поріг ательє як наймана працівниця без професійного досвіду. Та вже за кілька років відкрила власну справу. Шлях пані Наталії пролягав через кілька міст – Луганськ, Миколаїв, Шепетівку, Київ і Прилуки, а також життєві втрати та новий досвід.

Про свої кроки у професії, переїзди, допомогу військовим і навчання жінок крою та шиття Наталія Яковець розповіла SD.UA.

 - Пані Наталіє, відомо, що в юні роки ви планували вступити на дизайнера, але ця спроба не була успішною. Чому так сталося?

 - Так склалися обставини, що ми просто запізно приїхали на вступ, набір уже був завершений. Це було у Миколаєві, і рідні не мали можливості повезти мене до університету раніше. Тоді вирішили, що я вступлю на іншу спеціальність, аби не втрачати рік. Планували, що наступного року я повернуся та одразу вступлю на другий курс на дизайнера. Але з часом сталося так, що обрана професія мені сподобалася: з’явилися знайомі, друзі, сформувався колектив. І зрештою я вже не хотіла його залишати. Я вивчилася на машиніста крана, закінчила навчання з гарними показниками та отримала 5-й розряд за професією.

А потім почалося сімейне життя: з’явилася дитина, і все інше відійшло на другий план, зокрема й плани щодо вступу на дизайнера. Однак потяг до цього все одно залишався. Це захоплення йде ще з дитинства: спочатку бабуся дозволяла мені сідати за швейну машинку й трохи пробувати, потім я шила лялькам одяг, а згодом почала шити вже й для своєї дитини наряди в садочок. Ці навички згодом знадобилися і в сімейному житті.

Наталія Яковець 

 - Свою дитячу мрію – бути дизайнером, ви здійснили у 31 рік. Чому саме тоді наважилися зробити перший крок?

 - У той період мій чоловік загинув в аварії, і мені потрібно було чимось себе зайняти, відволіктися від сумних думок. За фахом я майже не працювала, адже місцевість на Хмельниччині, де я жила, не давала такої можливості. Тому почала шукати будь-яку іншу роботу. За рекомендацією пішла працевлаштовуватися в ательє, де працювала знайома моїх друзів.

 - Яким був перший день роботи в ательє без досвіду?

 - Власниця ательє знала, що до неї прийде людина, яка вже трохи вміє шити. Вона попросила показати мої роботи, якщо такі є. Я принесла костюм, який пошила для виступу своєї доньки – спідничку та жилетку в українському стилі. Власниця подивилася і сказала, що якщо я нічого не знаю про професію дизайнера, то це навіть добре. Тобто вона позитивно оцінила мою роботу.

Потім ми потрохи почали працювати: я пробувала шити на електричній машинці, а згодом мені показували, як робити складніші вузли. Усе навчання відбувалося на практиці. У перший робочий день ми шили пряму спідницю: власниця наколювала тканину і крок за кроком пояснювала мені, що і за чим потрібно зшивати.

Наталія Яковець 

 - Що було для вас найскладнішим у перших кроках до професії?

 - Найскладнішим, напевно, було просто сісти за електричну швейну машинку, адже раніше я не мала такого досвіду – шила переважно вручну. Удома в мене була мамина стара швейна машинка «Подолка», на якій я іноді щось пробувала шити. Тому до роботи на електричній машинці довелося звикати вже безпосередньо в ательє.

 - Коли власне прийшло розуміння, що це дійсно справа вашого життя і ви на своєму місці?

 - Мабуть, із самого початку, як тільки я прийшла працювати в ательє і вперше сіла за електричну швейну машинку. Мені дуже сподобалося шити. Я проводила за роботою багато часу, іноді навіть залишалася в ательє після робочого дня. Ми з власницею могли сидіти там до сьомої-восьмої години вечора та шити щось нове, пробувати різні ідеї. Так я пропрацювала там три роки.

 - Пані Наталіє, коли ви наважилися розпочати власну справу та відкрити ательє на Хмельниччині? Що стало головним поштовхом до цього рішення?

 - Десь через два роки від початку роботи в ательє у мене з’явилася потреба навчитися кроїти. Однак власниця відмовилася мене навчати: вона сама займалася кроєм і в її ательє не було додаткової потреби в такій роботі.

Я ж не хотіла стояти на одному місці — прагнула розвиватися у професії. Тому зрозуміла, що не зможу поєднувати навчання з роботою в ательє, і ухвалила рішення піти навчатися та відкрити власну справу.

Наталія Яковець 

 - Які перші самостійні замовлення пам’ятаєте?

 - Замовляли плаття, блузи. Але найбільше приносили речі на ремонт. Першим серйозним самостійним виробом, який було не соромно показати, стала випускна сукня для моєї доньки. Також пригадую замовлення на плаття для весілля.

Роботи Наталії 

 - Ви змінили багато міст: Луганськ, Миколаїв, Київ, Прилуки. Як ці міста вплинули на вас та ваш світогляд?

 - Луганщина – це мій рідний край, там я народилася і виросла. Після закінчення школи я поїхала до Миколаєва, адже хотіла навчатися за обраною професією, а в Луганську такої можливості не було. У Миколаєві я прожила десять років: там вийшла заміж, а згодом разом із чоловіком переїхала на Хмельниччину, звідки він родом. У Шепетівці я працювала в ательє.

Після загибелі чоловіка у нас склалися сімейні обставини, через які ми вирішили переїхати до Києва. Дітям здавалося, що в столиці буде більше можливостей для навчання та розвитку. Ми спробували пожити там, але дуже швидкий ритм життя мене виснажував,  я зрозуміла, що в невеликому місті почуваюся набагато комфортніше.

Дітям у Києві загалом подобалося, але дорога до школи й назад займала багато часу й теж їх втомлювала. Тому вони погодилися на переїзд. Разом ми почали шукати місто, де були б хороші можливості для дітей і водночас більш спокійний ритм життя. Так ми опинилися в Прилуках.

 - Ви туди переїхали незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Розкажіть, якими були перші дні на новому місці ще й за таких обставин?

 - Так, ми переїхали буквально за два дні до вторгнення. Перші дні були зайняті облаштуванням нового будинку: розбирали речі, які привезли з собою. А вже 24 лютого прокинулися від новини, що почалася війна.

Звісно, було страшно. У нас тоді ще не було ні роботи, ні запасів продуктів. Це накладало додаткову тривогу, особливо за дітей. Було чутно вибухи, навколо поширювалися новини про можливу окупацію міста, про жорстокість ворога, який не щадить ні жінок, ні дітей. Було дуже лячно.

Згодом з’явилася звістка, що місто вдалося відстояти й російські війська відступили. Морально стало трохи легше — вже можна було виходити на вулицю, не боятися пересуватися містом.

 - Невдовзі ви розпочали волонтерську діяльність –  пошиття одягу для наших захисників. Розкажіть, як виникла сама ідея? Хто допомагав її реалізувати?

 - Спочатку ми трохи розгубилися, було страшно. Але потім я опанувала себе й зрозуміла, що потрібно щось робити. Наші сусіди, чоловіки, долучалися до територіальної оборони, і їм була потрібна форма. У мене ж із собою були швейні машинки та різні матеріали.

Я почала шукати активних людей, які вже щось робили для допомоги військовим, і хотіла долучитися. У соціальних мережах познайомилася з місцевим волонтером. Ми зустрілися, я передала йому фурнітуру, адже він знав, де дівчата вже займаються пошиттям одягу для військових.

Згодом я запропонувала робити це самостійно. Ми почали збирати кошти на тканину, а він дізнавався у бійців ТРО про їхні потреби. Спочатку шили балаклави та футболки, а згодом стало зрозуміло, що хлопцям дуже не вистачає форми  – до військкоматів тоді стояли великі черги. Тож ми закуповували тканини й займалися пошиттям.

Роботи Наталії

 - Ваші вироби прямували на різні напрямки чи передавали хлопцям по місцю?

 - Переважно ми передавали їх місцевим хлопцям із ТРО, які стояли на обороні міста. Моє завдання було пошити вироби та передати їх волонтеру, а він уже доставляв їх безпосередньо військовим або до військкомату

 - Яке замовлення для військових вам запам’яталося найбільше?

 - Ми шили багато різних речей, адже хлопці часто зверталися до нас із різними потребами. Підшивали та ремонтували розгрузки, бронежилети, виготовляли військову форму, шили чохли для спальних мішків.

Найбільше мені запам’яталося замовлення від начальника медичної служби. Він попросив пошити аптечки. Для нього я виготовляла спеціальну сумку для передової – з багатьма кишенями та відділеннями, щоб у ній зручно було розмістити необхідні медикаменти.

Це була дуже цікава робота, адже раніше я ніколи не працювала з сумками. Для мене це був новий досвід.

 - Чи отримували фідбек від хлопців?

 - Вони здебільшого передавали інформацію один одному. Казали, що тут є дівчина, яка добре шиє і допомагає закривати потреби військових. Так і ділилися рекомендаціями.

Коли вони приходили подякувати, а потім поверталися знову й знову – це, мабуть, був найбільший відгук для мене. Деякі з них і досі залишаються моїми клієнтами: приносять речі на ремонт або перешив.

Роботи Наталії

 - Скажіть, чи наразі продовжуєте волонтерство?

 - Вже не так активно, як раніше, адже з’явилося багато цивільних замовлень. Проте у нас діє знижка для військових – їх обслуговуємо першочергово. Серед наших клієнтів є кілька внутрішньо переміщених осіб, яких я намагаюся підтримати, надаючи послуги безкоштовно.

 - Влітку 2022 року ви відкрили власне ательє вже у Прилуках. Розкажіть, чим воно вирізняється з-поміж інших у місті?

 - Ми стараємося робити все якісно та швидко, не відкладати замовлення на потім. Людям це подобається, і вони повертаються до нас.

У 2022 році багато чоловіків пішли на фронт, а жінки хотіли допомогти з пошиттям одягу, але не мали для цього навичок. Відчувши великий запит, я втілила ідею, яка з’явилася ще на Хмельниччині: відкрила курси крою та шиття. На сьогодні наше ательє – єдине у Прилуках, яке надає такі послуги.

 - Чи важко навчати? Що для вас найцінніше в цьому процесі?

Мені це до душі – я не втомлююся від навчання, навпаки, відпочиваю. Мені подобається ділитися знаннями, передавати свій досвід. Особливо приємно, коли учениці отримують задоволення від процесу, приходять з ентузіазмом, показують свої результати, діляться планами, дякують за знання й знайомство. Це надихає працювати й далі.

 - В одному сюжеті ви зазначили, що реалізували себе поки на 70%. Чого бракує до 100%?

 - Завжди хочеться поглиблювати свої знання в цій сфері, зростати та підвищувати кваліфікацію. Шити одяг – це одне, а створювати образи, яких ще ніхто не бачив, – це зовсім інший рівень, новий етап, який дуже хочеться розвивати. У цій професії немає стелі: завжди можна здобувати нові навички. Це надзвичайно цікаво, і це ще не кінець мого шляху.

Дивіться також: Історія Наталії Яковець з Луганщини, яка у Прилуках відкрила власне ательє