«Для мене це не просто діяльність – це місія: робити життя людей кращим»: засновниця БО «БФ Реалізації ідей» Олена Агафонова

Олена Агафонова – підприємниця з Сіверськодонецька, засновниця БО «Благодійного фонду Реалізації ідей». За першою освітою пані Олена медикиня, однак понад 30 років займається підприємницькою діяльністю. Зосереджує свою роботу на розвитку громадських ініціатив, підтримці малого бізнесу та залученні грантових можливостей для реалізації ідей.

З початком повномасштабного вторгнення вона переїхала до Дніпра, де відновила діяльність фонду, але вже в гуманітарному напрямку, зосередившись на допомозі внутрішньо переміщеним особам і постраждалим від війни громадам.

В інтерв’ю SD.UA пані Олена розповіла про свій шлях, евакуацію, трансформацію діяльності фонду, сучасні виклики та нові пріоритети роботи в умовах зміненої реальності.

 - Пані Олено, яким було ваше життя та громадська діяльність у Сіверськодонецьку до початку повномасштабного вторгнення?

 - Я народилася в Сіверськодонецьку та прожила там до початку повномасштабної війни. За першою освітою я медикиня – свого часу працювала завідувачкою медичного пункту, але згодом відійшла від медицини.

З кінця 90-х років займаюся підприємництвом у сфері торгівлі та консалтингових послуг. Я завжди була активною і небайдужою до суспільних проблем людиною – мене обурює несправедливість і безлад навколо. Водночас мій бізнес – це радше справа для душі, ніж про великі прибутки. З часом я відкрила для себе грантові можливості та почала вивчати, як їх залучати для розвитку діяльності. Це стало для мене справжнім натхненням, адже я бачила навколо багато талановитих людей, яким бракує ресурсів для старту.

Поворотним моментом стала участь у великому заході в Києві, присвяченому європейським грантам. Там я познайомилася з прикладами підприємців, які виросли з невеликих ідей до міжнародного рівня. Саме тоді з’явилося бажання не лише розвиватися самій, а й допомагати іншим реалізовувати свої ідеї.

 Олена Агафонова

 - Розкажіть, будь ласка, про ваш благодійний фонд: коли та з якою метою він був створений, які основні напрями роботи мав до війни?

 - У 2018 році я заснувала благодійну організацію – БО БФ Реалізації ідей (спочатку вона мала іншу назву, але згодом я змінила її на більш влучну). Спершу я працювала з партнерами, однак з часом наші шляхи розійшлися, і я продовжила розвивати фонд самостійно.

Основною метою було допомагати людям реалізовувати свої ідеї через залучення грантового фінансування. Я почала шукати можливості для організацій і паралельно навчати людей: як писати бізнес-плани, готувати грантові заявки, правильно формувати бюджети.

Спочатку не все вдавалося – перші заявки отримували відмови. Але згодом я пройшла кілька спеціалізованих навчань і стала сертифікованою тренеркою з написання грантів. Це дозволило системно вибудувати роботу.

Ми проводили безкоштовні тренінги та консультації для підприємців, допомагали доопрацьовувати бізнес-плани, супроводжували подачу заявок. У 2020–2021 роках, коли в Луганській області діяли програми ПРООН, МОМ і Червоного Хреста, я виступала менторкою. У результаті мої клієнти почали вигравати гранти й запускати власні справи.

Якби не повномасштабне вторгнення, у регіоні могло б з’явитися багато нових бізнесів – у сфері туризму, пекарства, громадського харчування, автосервісу.

У 2021 році ми реалізували один із найважливіших проєктів – виграли великий грант у співпраці із Сіверськодонецькою МВА за підтримки Німецького товариства міжнародного співробітництва (GIZ). Проєкт був спрямований на підтримку бізнесу під час пандемії COVID-19, зокрема на перехід в онлайн. По всій Україні тоді відібрали лише десять громад, і наша була серед них.

У межах цього проєкту ми створили онлайн-платформу для розвитку бізнесу з експертною підтримкою та елементами маркетплейсу. Наразі її роботу призупинено, оскільки команда розробників перебуває на фронті, але ми плануємо відновити цей напрям.

Окрім цього, фонд став співзасновником Асоціації організацій громадянського суспільства Луганської області. Разом із колегою Оленою Нехаєвою, засновницею ГО «Фотопрактика по всій Україні й за кордоном», ми започаткували цю ініціативу під час пандемії COVID-19. До нас долучилися п’ять організацій, ми навіть встигли розробити стратегію розвитку, але реалізувати задумане завадила війна – представники організацій були змушені виїхати.

Зараз мені складно розвивати це самостійно – волонтерів значно менше, ніж у 2022 році, і більшість із них не мають можливості працювати безкоштовно. Тож наразі ми існуємо переважно від проєкту до проєкту.

Я не можу сказати, що є масштабним громадським діячем, який веде за собою великі маси людей, але маю значні здобутки, якими можу пишатися.

Ми реалізували багато гуманітарних проєктів, однак зараз поступово відходимо від цього напрямку і повертаємося до розвитку громадянського суспільства та підприємництва. Адже гуманітарні ініціативи – це про сьогодні, а Україні вже потрібно думати про майбутнє і відбудову.

Робота

 - Ви евакуювалися з міста в перші тижні війни. Що вам найбільше закарбувалося у пам'яті з того періоду?

 - Евакуація до Дніпра для мене була невипадковою – тут живуть мої родичі по маминій лінії, і саме вони запропонували мені виїхати.

Найбільше в пам’яті закарбувалися майже два тижні, проведені у підвалах. Це було дуже страшно. Спочатку я не наважувалася виїжджати – до останнього сподівалася, що все якось вщухне. Але коли стало зрозуміло, що ситуація лише погіршується, я ухвалила рішення їхати. Це було 8 березня – у день, коли місто зазнало сильного обстрілу. Ще один момент, який дуже вплинув на моє рішення, – атмосфера в укритті. У нашому будинку було багато сусідів із проросійськими поглядами. Це відчувалося і в їхній поведінці, і в розмовах – вони чекали так званих «рєбятушек». Я зрозуміла, що з моєю позицією залишатися там небезпечно.

Сам виїзд був непростим. Через знайомих мені передали контакти людини, яка того дня виїжджала з родиною (зараз він військовий). Завдяки йому я змогла виїхати. Я щиро вдячна, адже тоді багато хто наживався на евакуації, вимагав великі гроші. Він не взяв з мене нічого – я лише заправила його автомобіль.

 Олена Агафонова

 - Що допомогло вам не зупинитися та фактично одразу відновити діяльність фонду після переїзду? Як змінилася робота благодійного фонду після 24 лютого 2022 року?

 - У Дніпрі також було неспокійно – постійні повітряні тривоги. Уже в перші дні я зрозуміла, що не можу просто сидіти без діла. Я людина дії, мені важливо бути корисною.

Спочатку було непросто – я дала собі кілька днів, щоб прожити емоції. А вже за три дні мені зателефонували знайомі з громадського сектору Дніпра і запропонували долучитися до роботи. Тоді один фонд з Англії терміново шукав організацію, через яку можна було б закупити й передати допомогу людям у Луганській області, які залишалися в підвалах.

Так ми й почали волонтерську діяльність у гуманітарному напрямку. До мене долучилися дві дівчини з нашої команди, які також виїхали, а згодом підтягнулися й інші люди.

Вже у квітні на нас вийшла Міжнародна організація з міграції та запропонувала співпрацю в гуманітарних проєктах. Згодом ми отримали фінансування на створення волонтерського центру в Дніпрі. Так, не маючи попереднього досвіду в гуманітарній сфері, ми дуже швидко змогли переформатувати свою діяльність і включитися в допомогу людям.

На початку цього року ми завершили проєкт із підтримки самозайнятості в Миколаївській області: передавали зварювальні набори людям із досвідом, щоб вони могли працювати та допомагати відновлювати зруйноване. Донори планують приїжджати й спілкуватися з бенефіціарами – серед них, до речі, є й жінки.

 Олена Агафонова

 - Що стало найбільшим викликом у трансформації діяльності – від підтримки підприємництва до надання гуманітарної допомоги?

 - Скажу так: навчитися можна всьому, але найбільшим викликом стали ресурси – передусім приміщення і фінансування.

У Сіверськодонецьку для роботи з підприємцями нам вистачало невеликого офісу з доступною орендою. Натомість волонтерська діяльність потребує зовсім інших умов – приміщення щонайменше від 100 квадратних метрів, зі складом для зберігання допомоги.

Складність полягала ще й у тому, що між проєктами виникали періоди простою, а оренду потрібно було сплачувати постійно. У певний момент ці витрати лягали на мене особисто, і це було досить відчутно. Виручало те, що я маю тренерський та експертний досвід: у деяких проєктах працювала як тренерка й частину зароблених коштів спрямовувала на підтримку фонду та офісу.

У перші місяці війни з командою проблем не було – через волонтерський центр проходило багато людей: допомагали сортувати гуманітарну допомогу, вести облік, організовувати видачу. Але з часом ситуація змінилася. Люди були змушені зосередитися на власному виживанні – шукати роботу, оплачувати житло, забезпечувати базові потреби. Відповідно, нестача команди стала серйозним викликом.

У 2023-2024 роках донори вже частково покривали витрати на оренду, але з’явилася інша проблема – кадрова. У нас було багато чоловіків-волонтерів, які працювали в польових умовах, зокрема на прифронтових територіях. Згодом значна частина з них пішла на фронт, і через відсутність можливості бронювання ми втратили важливих людей.

Зараз, коли запускаються нові проєкти, питання пошуку команди знову стоїть дуже гостро. І на цьому етапі саме люди є, мабуть, найбільшим викликом.

 Робота

 - Чи доводиться зіштовхуватися з бюрократичними труднощами під час гуманітарної роботи?

 - Якщо говорити про співпрацю з донорами, то я б не назвала це бюрократичними труднощами. Так, є певні процедури, інколи погодження рішень займає більше часу, ніж хотілося б. Але це зрозуміло, адже йдеться про значні кошти, які міжнародні організації отримують від урядів різних країн. Відповідно, існує висока відповідальність і чіткі правила використання цих ресурсів.

Щодо українського законодавства, я також не бачу суттєвих бюрократичних перепон для гуманітарної діяльності. Якщо працювати в межах закону, проблем зазвичай не виникає.

Водночас є один важливий і системний виклик — доступ до приміщень на пільгових умовах для громадських і благодійних організацій. Це справді складне питання.

Я, зокрема, як членкиня Ради ВПО Дніпра, зверталася до міської влади з проханням посприяти в отриманні приміщення на пільгових умовах. Адже орендувати комерційне приміщення –  це значне фінансове навантаження: бізнесу байдуже, кому здавати площу – волонтерам чи комерційним структурам. І ті кошти, які ми витрачаємо на оренду, можна було б спрямувати безпосередньо на допомогу людям.

Однак нам відповіли, що вільних приміщень немає: більшість уже передано під шелтери. Нам запропонували подати офіційне звернення, але без жодних гарантій результату.

Наскільки мені відомо, навіть ті організації, які отримали приміщення, часто все одно сплачують значні суми, зокрема за комунальні послуги. Тому це питання потребує системного вирішення та адвокації на державному рівні.

Варто розуміти, що неприбуткові організації виконують важливу функцію, фактично підсилюючи державу там, де вона не завжди встигає реагувати. Волонтери, громадські та благодійні організації закривають багато критичних потреб, і логічно було б очікувати більшої підтримки для них.

Наприклад, на одному з нещодавніх форумів я дізналася, що в Бельгії громадські організації отримують державну фінансову підтримку. В Україні ж значною мірою все тримається на ентузіазмі людей або на особистих ресурсах засновників.

Загалом людей можна знайти, навчити, мотивувати, можна залучити донорів і фінансування. Але питання приміщень наразі залишається одним із найскладніших. І це, мабуть, єдиний аспект, який можна назвати системним бюрократичним викликом у нашій роботі.

 Олена Агафонова

 - Пані Олено, як переїзд до Дніпра вплинув на ваше бачення власної місії та ролі фонду?

 - Переїзд до Дніпра значно розширив наше бачення власних можливостей. За час повномасштабної війни ми реалізували близько 20 досить масштабних проєктів за підтримки різних донорів, а також займалися волонтерством поза межами проєктної діяльності.

Цей досвід показав, що ми здатні працювати значно ширше, ніж планували спочатку. Фонд довів, що може бути гнучким та ефективним у різних напрямах, зокрема в гуманітарній сфері.

Водночас зараз, коли війна триває вже п’ятий рік, я все більше повертаюся до тієї місії, з якою створювала фонд – розвитку самозайнятості та підприємництва. Людям потрібна не лише гуманітарна допомога, а й можливість працювати, створювати бізнеси та мати стабільний дохід.

Паралельно ми бачимо, що серед внутрішньо переміщених осіб залишається багато системних проблем. І найгостріша з них – це житло. Поки люди змушені щомісяця витрачати значні кошти на оренду, вони не можуть відчути стабільності та впевненості в майбутньому.

Саме тому зараз ми переглядаємо нашу стратегію та плануємо посилити напрям, пов’язаний із житловими рішеннями. Зокрема, розглядаємо можливість роботи з соціальним житлом. Нове законодавство відкриває для громадських і благодійних організацій можливість виступати операторами такого житла, і це виглядає перспективно.

Я переконана, що це питання потрібно вирішувати активніше і системніше. Очевидно, що держава самостійно не зможе повністю закрити потребу, і тут важлива роль громадського сектору. Уже є приклади організацій, які реалізують проєкти соціального житла – не тимчасових шелтерів, а повноцінних умов для життя.

Зрештою, люди мають право жити гідно – не в гуртожитках і не в постійній невизначеності. І я бачу, що в майбутньому фонд може відігравати важливу роль у розв’язанні цього питання, поєднуючи підтримку підприємництва та розвиток соціальних рішень для громад.

 Олена Агафонова

 - Попри вимушене переселення ви зберігаєте рішучість і продовжуєте активну діяльність. Що допомагає вам знаходити внутрішні ресурси, не втрачати віру та рухатися вперед?

Це складне питання. Іноді сама собі його ставлю: звідки беруться ці сили? Мабуть, це внутрішній стрижень. Я завжди була бійцем – не звикла чекати, що хтось щось дасть чи вирішить за мене. Завжди діяла самостійно та розраховувала передусім на себе.

Дуже важливо, що моя робота збігається з моїми цінностями. Для мене це не просто діяльність – це місія: робити життя людей кращим. І я завжди звертаю увагу на цінності людей у команді – якщо вони співпадають, якщо є відчуття соціальної місії, значить, ми на одній хвилі.

Ще один важливий момент – це дія. Я розумію, що якщо зупинюся, просто «випаду»,  то це може призвести до виснаження чи навіть депресії. Для мене дія – це найкращі ліки проти стресу. А коли бачиш результат своєї роботи та вдячність людей – це дуже надихає і дає сили рухатися далі.

Є і зовсім прості речі, які мене відновлюють. Я живу сама, багато їжджу, тому не маю домашніх тварин. Зате дуже люблю кімнатні рослини – це моє хобі та своєрідна віддушина. Квіти заспокоюють, допомагають перезавантажитися, заземлюють і просто радують око.