Смерть Сталіна

5 березня 1953 року помер Йосип Сталін — людина, яка 29 років, з 1924 до 1953 року, практично одноосібно керувала величезною країною. Які б він не обіймав посади, але з 1922 року і до смерті він був Генеральним секретарем ЦК партії, тієї партії, яка встановила в країні диктатуру Сталіна.

У день поховання, 9 березня, країна плакала в жалобі. То не були сльози втрати когось близького, сльози співчуття чи жалю. Люди були охоплені тривогою, страхом перед невідомим, вони боялися майбутнього, бо не вміли розпоряджатися своїм життям. За Сталіна усе було розписано й регламентовано: 1 квітня обов'язково — зниження цін, на копійки, але щороку; 1 травня — день міжнародної солідарності трудящих, дозволена всенародна випивка; потім підписка на державну позику, що перетворювалася на безсоромний грабунок; потім, без розголосу, — зниження розцінок на всі види заводських робіт — і так далі. Образ Сталіна супроводжував усі етапи життя радянської людини, і, здавалось, без нього неможливими будуть найпростіші життєві процеси. Сльози були мовчазним питанням: що ж тепер буде?

Сльози і питання “Що далі?” у ті дні були скрізь — від найменшого села до столичної Москви. Така атмосфера витала і в 25-тисячному селищі Сєверодонецьку. В цехах підприємств, на заводах, у школах, у клубі будівельників, куди водили учнів ремісничого училища — скрізь проводилися жалобні мітинги.

З того часу пройшло 67 роки. Мені не вдалося знайти жодного письмового свідчення, жодного свідка, який би пам’ятав у деталях цю подію у селищі, лише кілька тогочасних учнів, які мало пам’ятали про проведення масових заходів і про інші деталі життя-буття тогочасних сєверодончан. Але лишилося кілька фотографій. На одній бачимо жалобний мітинг на Ремонтно-механічному заводі Лисхімкомбінату. На іншій фотографії, зробленій з вікна Клубу хіміків фотографом Л.М. Ганапольським, бачимо мітинг, який відбувався біля школи № 2. Кілька тисяч жителів зайняли усю вулицю від школи до клубу. Біля бюста Сталіна збудовано підвищення, на якому стоять керівники селища. Над ними портрет Сталіна у вінку з траурною стрічкою, такі ж стрічки і на прапорах з обох боків портрета. Чорні траурні пов’язки з червоною смужкою були і на рукавах людей, люди самі їх шили. На стовпах висять “колокола” – гучномовці.

У маленькому селищі місця для пам᾽ятників ще не було – ледь прилаштували бюст Сталіна перед школою. Тому пам’ятники вождям ставили у парку. Там місця вистачало. Старожили пам’ятають у парку навіть два пам’ятники з образом Сталіна: погруддя генералісимуса Сталіна на високому постаменті і відома скульптурна композиція “Ленін і Сталін в Горках”.

Але й після похорон Сталін не одразу зник із життя країни.

Збереглася ще одна фотографія, на якій присутній Сталін. Святкова трибуна 1955 року, біля якої відбувалася демонстрація з нагоди так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції, була прикрашена портретом вождів – Леніна і Сталіна. Трибуна встановлена вже не біля школи, а, мабуть, на перехресті вулиць Леніна і Першотравневої, де скоро поставили пам’ятник Леніна роботи Пухальського. Не так давно тут були ворота в “зону”, обнесену колючим дротом у два ряди, висотою 5 метрів, з автоматниками на сторожових вишках. За дротом з автоматниками радянські в’язні, бараки яких були в районі стадіону “Будівельник”, забудовували нинішню площу Миру. Швидко після смерті Сталіна автоматники з колючкою зникли, бараки спорожніли. Восени цього ж року юнаки ремісничого училища розсипали чорнозем і саджали на бульварній частині вулиці Леніна липи. А площа Радянська ще завершувала своє формування. У Будинок громадських організацій (сьогодні – виконкому) у 1954 році переселилася селищна рада. Уся площа нагадувала будівельний майданчик, де ще не встигли прибратись. По площі вітер ганяв пісок, а під ПК хіміків ще й котлована не було. Тож демонстрації і мітинги кілька років відбувалися на перехресті Леніна і Першотравневої.

До того часу вхід до парку був від вулиці Танкістів, повз поліклініку; цей лікарняний квартал був ще не забудований. Тепер вхід у парк зробили від вулиці Першотравневої. Біля полового будинку, який відкрили у 1954 році, постала колонада, до якої приклав свій талант скульптор В.І.Пухальський. У парку тоді здійснювалася певна реконструкція. А в Лисичанську у 1953 році побудували Універмаг, біля нього організували скверик. Туди і перенесли з парку Леніна зі Сталіним, поставивши “лавку з вождями” на вищий постамент. У парку ж залишався пам’ятник Сталіну в образі генералісимуса, у військовому кітелі.

Після смерті Сталіна з тюрем і концтаборів, із сибірських поселень почали повертатися незаконно репресовані. Дуже повільно з очей громадян СРСР почала спадати полуда. А після ХХ з᾽їзду КПРС, який пройшов у лютому 1956 року, де було розвінчано культ особи Сталіна, по країні почали знімати пам’ятники «вождю». Процес цей ішов до початку 60-х років. Зустрічалися і курйозні випадки, коли з лавочки знімали лише фігуру Сталіна, а Ленін лишався сидіти у тій же позі і далі. У Сєверодонецьку «генералісимуса» прибрали одразу в 1956 році, замінивши на постаменті погруддя Сталіна на Леніна. Все ж у селищі, яке будували осуджені, та й у Донбасі в цілому, було чимало колишніх безневинно репресованих, які пройшли «сталінські табори». Тож особливих сентиментів до Сталіна на той час тут уже не було. І настрої столиці, а особливо, які йдуть від вихідця з Донбасу Микити Хрущова, тут розуміли добре. Тому зі Сталіним у Донбасі розпрощалися досить швидко і майже безболісно. Сєверодонецьк був серед перших. Однак прихильники Сталіна, які були проти знесення пам᾽ятників своєму кумирові, влаштовували навіть чергування у парку.

> 

Сьогодні у місті вже й не пам᾽ятають про ці твори монументальної пропаганди. А зараз, коли з постаментів зійшли і фігури Леніна, зі Сталіним попрощалися, будемо сподіватися, назавжди. Хоча, поки пам’ятник Сталіну стоїть біля Кремлівської стіни, а російська армія біля наших кордонів, ймовірність повернення сталінізму виключати не можна.