Палац на піску і з… піску

Палац на піску і з… піску

Мова йтиме про Сєверодонецький міський Палац культури — МПК. Довгий час його називали Палацом культури будівельників. Таким він і був до 1992 року, коли перейшов у комунальну власність. Сєверодончани важко звикали до нової назви і статусу. Тільки в останні роки, коли у місті практично зникли будівельні підприємства, почали називати його міським.

Мене здивувало, що у своїх краєзнавчих пошуках, не натрапляв на якісь згадки про будівництво цього палацу, ні інформації, ні фотографій будівництва. Навіть в книзі нарисів з історії будівництва Сєверодонецька Олександра Зінова «Город, в котором мы живем», про це не згадується. Дивно, будівельник не згадав про будівництво Палацу культури будівельників.

Пам’ятаючи, що у Музеї «Азота» зберігаються альбоми з фотографіями об’єктів, які будувалися в місті, починаючи від 1948 року, запитав у директора Ольги Головко, чи є у них фото цієї будови. Немає. Мені зрозуміло, коли до середини 1950-х років у цих альбомах на фото відсутні люди, одні лиш об’єкти. На пізніших фотографіях вже почали з’являтися і люди біля об’єктів будівництва. Це приховували згадки про військовополонених, інтернованих та в’язнів радянських таборів, які були основним будівельним контингентом у повоєнні роки. Але ж чому відсутні згадки про будівництво Палацу культури будівельників, який був збудований уже у пізніший час? Теж щось приховувалося?

Відповіді поки що не знайшов. Але таку ситуацію можу пояснити власною версію історії виникнення цього Палацу. Хочу нею поділитися. Можливо, ще живі будівельники тих часів, які знають деталі того будівництва, і зможуть підтвердити чи спростувати мою версію.

Усі мої інформаційні пазли склалися в одну картинку, коли побачив фото Палацу культури у Новодружеську, який було збудовано в кінці 1950-х років. Він дуже схожий на Сєверодонецький МПК конструктивно. Але він уже мертвий. Його сьогоднішній стан видно на фото. Із під залишків штукатурки проглядають блоки, із яких палац було збудовано. Та це ж глиносилікатні блоки, які виготовляли в Сєверодонецьку!

Палац культури у Новодружеську

Палац культури у Новодружеську

Отже, моя версія появи МПК.

27 березні 1958 року селище міського типу Сєверодонецьк Лисичанської міськради було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Маленьке, але місто, у якому число жителів ледь перейшло за число 30 тисяч. У маленькому місті було лише два клуби – клуб хіміків, який запрацював у травні 1952, і довоєнний клуб будівельників, який на той час залишався без стелі, і вимагав ремонту. А в липні 1956 року почалося будівництво шикарного Палацу культури хіміків. Планувалося, що до кінця 1958 року його збудують. Туди перейдуть хіміки, а будівельникам дістанеться будівля клубу хіміків.

У травні 1956 керівна партія взяв курс на розвиток хімічної промисловості і особливо на виробництво синтетичних матеріалів. Лисичанський хімкомбінат мав прирости новими виробництвами, будувалися і нове житло для хіміків та будівельників. Місто, розгрібаючи піщані бархани, мало просуватися на південь.

Кількість будівельників у Сєверодонецьку зростала, як і кількість будівельних організацій. Але у будівельників не було навіть приміщення, де можна було б зібратися на якісь урочистості чи наради. А у цей час уряд взяв курс на забезпечення трудящих дешевим житлом, кожна сім’я мала отримати окрему квартиру. Будівництво об’єктів соцкультпобуту, крім житла, «заморозили», а нових — пригальмували. Якщо щось і будували, то за типовими проєктами, без архітектурних надмірностей, скромно і дешево. Будівництво ПК хіміків було законсервовано на п’ять років (з кінця 1959 го до початку 1965 року),

У цій ситуації керівник тресту «Лисхімбуд» Петро Пилипович Новіков, якому щойно присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці, приймає рішення: замість капремонту старого клубу розпочати будівництво нового Палацу будівельників. Офіційно фінансувався капітальний ремонт старого клубу, а решту фінансування – «із зекономлених ресурсів». Економити мали на промислових об’єктах, яких тоді багато будували на хімкомбінаті. В основу поклали проєкт Палацу культури, який завершували будувати у шахтарському Новодружеську.

Мірошниченко Костянтин Кирилович        Вирішили, що будуватимуть не з бетону чи цегли, а з... піску. Точніше, з нового матеріалу, який назвали силікатобетон. Сировиною для силікатобетону були місцеві матеріали: 82 % піску, 8 % вапна і 10 % нежирної глини. Технологію нового матеріалу розробили місцеві будівельники під керівництвом досвідченого силікатчика Костянтина Кириловича Мірошніченка. Глиносилікат тут масово почали виготовляти ще у 1955 році. Суміш водою доводили до вологості 12-14 % і в металевих формах ущільнювали на вібростолах, потім гідротермальна обробка в автоклавах при тиску 12 атмосфер і певних параметрах. В результаті отримували безцементний бетон марки 200–250. Його назвали глиносилікатом. До 1960 р. глиносилікат в результаті удосконалення технології виготовлення довели до характеристик, які не поступалися бетону, тому його ще називали силікатобетоном. Міцність силікатобетону досягала 420 кілограм на квадратний сантиметр. Силікатобетонні вироби виявилися дешевшими від залізобетонних на 40 %. У 1962 році К. Мірошниченку за створення силікатобетону було присвоєно звання лауреата найбільш престижної в СРСР Ленінської премії.

Додам, що для підтвердження кількох десятків параметрів цього матеріалу і розробляння технічних умов працювала спеціально створена науково-дослідна лабораторія тресту «Лисхімпромбуд». Вона стала підрозділом Академії будівництва і архітектури УРСР, членом-кореспондентом якої було обрано П. Новікова.

Палац культури будівельників збудували і відкрили напередодні 1 травня 1963 року. Прем’єрним заходом у палаці стала Всесоюзна нарада керівників ударних комсомольських будов.

Після підписання акту держкомісії палац залишився на балансі тресту «Сєверодонецькпромбуд» і перебував там до моменту його передачі в комунальну власність міста у 1992 році. Відтоді він називається «Сєверодонецький міський Палац культури».

Через таке «шифрування» під ремонт старого клубу про будівництво цього об’єкту ніде не писали і його не фотографували. Але у Москві стало відомо, що в Сєверодонецьку будуються об’єкти соціально-культурного призначення, а житла не вистачає.

За такий обхід хрущовської заборони «на розкіш» при будівництві цього Палацу будівельників і сусіднього критого тенісного залу з Палацом спорту (нині – КДЮСШ №1), «зашифрованого» під овочесховище, були покарані по партійній лінії керівник тресту П. П. Новіков і заступник директора хімкомбінату з капітального будівництва Є. С. Іванов. Крім того, з’явилася критична стаття в центральній газеті «Правда» під назвою «Майстри камуфляжу», у якій описувалося, як будівництво одних об’єктів ведеться під прикриттям інших.

При Сталіні за такий «камуфляж» подібних керівників розстріляли б, при Брежнєві – зняли б з посад. А в часи «волюнтариста» Хрущова ініціативні керівники отримували догани, але росли на посадах і лишали після себе добру пам’ять.

Скромний, без архітектурних «надмірностей», але цілком пристойний всередині, міський Палац культури зберігає пам’ять про самовідданих будівельників міста.

Новікову_дошка_400

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle