«Він горів цим, йому подобалася робота демінера», - Сергій Турлуківський про свого брата Олександра, який загинув у Чернігові

Сіверськодончанин Олександр Турлуківський — один із двох працівників «Данської ради у справах біженців», які загинули 4 вересня біля Чернігова внаслідок влучання російської ракети. Чоловік працював там демінером приблизно п'ять років і був керівником групи. Сьогодні з братом загиблого Сергієм Турлуківським SD.UA згадує історію життя Олександра.

Народився Олександр 1 серпня 1993 року у Сіверськодонецьку та був старшим братом для Сергія та їхньої сестри Наталії. У садочок діти не ходили, бо ними займалися бабуся, мати та дідусь, згадує Сергій. Навчалися хлопці у 15-й школі. Перша вчителька у братів, так співпало, була одна. Олександр був спортивним та принциповим хлопцем. Хоча й доводилося відстоювати себе, батьків до школи викликали, каже брат.

«Він був зовсім не конфліктною людиною. Але якщо вже хтось зачепив, міг відстояти свою думку до останнього», - розповідає Сергій.

Сергій та Олександр. Фото Сергія Турлуківського

Брати були дружніми, мали одне коло спілкування. 

«У нас були спільні друзі, спільні прогулянки. Він любив своїх друзів, ніколи не залишав їх у біді, допомагав, чим міг, не відмовляв ні в чому. Мав лідерські якості, від нього постійно можна було очікувати якоїсь ініціативи. Завжди допомагав знайти підробіток», - каже про брата Сергій.

Він згадує історію з їхнього дитинства й додає, що Олександр міг повпливати на нього. І на його шкідливі звички.

«Коли я вирішив, що вже дорослий та захотів покурити, наприклад, пам’ятаю, що спробував, але він дав мені зрозуміти, що це мені не треба. Тиждень десь я встиг покурити, потім отримав по голові (сміється - ред.) і зрозумів, що не буду більше», - розповідає Сергій.

Фото Сергія Турлуківського

Олександр обожнював спорт і він супроводжував його все життя.

«Дуже любив спорт, займався стрітворкаутом. З цього все починалося, також любив у футбол. Мене підсадив на турніки теж. Спорт був з ним протягом усього його життя», - каже Сергій.

За фахом Олександр був кухарем-кондитером після закінчення 92-го училища.

«Він ніколи не хотів працювати за фахом. Він почав працювати демінером спочатку у Луганській області, потім вони з родиною були вимушені у зв’язку з повномасштабним вторгненням переїхати спочатку до Кропивницького. Далі у нього була робота далеко й з Кропивницького він свою сім’ю перевіз до Києва, він вихідними приїжджав до сімʼї у столицю, а потім вертався назад до Чернігова на роботу», - згадує чоловік.

Він також додає, що роботою брат буквально горів, дуже хотів працювати там та позбавляти людей від боєприпасів, які заполонили нашу землю.

«Найголовніше – це його особисте бажання. Він горів цим, подобалася робота. Олександр їздив на навчання до Лисичанська. Там була база. Я бачив його кожен день та його очі, які горіли. Він дуже хотів займатися цим. Мабуть, він знав, що це його. Любив десь ризикувати», - вважає брат.

Олександр працював на Луганщині до вторгнення з групою, яка була зібрана вже на той момент. І мріяв повернутися туди.

«Він хотів повернутися до рідного міста, як і всі ми. Ми хочемо повернутися додому. Я думаю, що він був би щасливим повернутися на Луганщину керівником групи, допомагати людям, особливо дітям, позбуватися тих мін, які після себе залишили агресори. Йому це подобалося, він це любив», - впевнений Сергій.

Останнім часом брати спілкувалися не так часто, як хотілося б. Бо в Олександра була небезпечна постійна робота, а у Сергія нещодавно народився син.

«Ми списувалися у неділю зазвичай. Він казав, що пройшов курси підвищення кваліфікації, його зробили керівником групи», - розповідає Сергій.

Передчуття чи якихось снів напередодні трагедії у брата не було.

«У мене не було ані снів, ані передчуття», - пригадує Сергій.

Він також поділився тим, як дізнався цю страшну звістку.

«Це дуже страшна звістка. Я у новинах прочитав, що був приліт по Чернігівській області, де вони працювали. І дзвонив колезі, нашому спільному знайомому, бо брат не брав слухавку. Колега теж якийсь час не відповідав. Передзвонив за кілька хвилин та сказав – «Сергію, тримайся! Твій брат отримав тяжке поранення і його швидка забрала у лікарню». З такою версією я був на роботі, з нею ж повернувся додому. Почав моніторити усі новини. Потім знов подзвонив колезі, бо він поїхав з Олександром до лікарні. Тоді він вже повідомив, що брата мого більше немає», - каже чоловік.

В Олександра залишилося двоє дітей – старший син 11 років та донька 7 років. З дружиною Альоною він прожив 12 років у шлюбі.

Олександр та Альона Турлуківські. Альона Турлуківська

«Особисто для мене він був прикладом людини, яка може досягнути результатів, яких хоче. Яка може зробити все для своєї родини», - каже Сергій.

Олександра поховали у Києві. Брат мріє поставити йому великий гарний пам’ятник та прагне зробити все, щоб про нього пам’ятали.

«Я мрію зробити, щоб про нього знало багато людей. І щоб йому зробили великий пам’ятник. Я хочу, щоб він був у повний зріст, щоб люди могли прийти до нього. І не забували про нього. Про те, яку роботу він робив заради людей. Такої думки і його дружина», - каже чоловік.

Колаж, на якому Олександр Турлуківський, що загинув від ракетного удару РФ біля Чернігова 4 вересня 2025 року, та автівка "Данської ради у справах біженців" і наслідки прильоту. Суспільне Чернігів / Альона Турлуківська

«У зв’язку з війною всі його друзі товариші пороз’їжджалися, і у столиці буде шанс прийти до нього, побути з ним», - підсумовує Сергій.

Читайте також: "Він поспішав жити": дружина про Олександра Турлуківського, який загинув від удару рф біля Чернігова 4 вересня