Історія довжиною в театр: Тетяна Мерзлякова про життя, сцену та війну, яка змінила все

Тетяна Мерзлякова — акторка Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. Їхня з чоловіком, режисером Євгеном Мерзляковим, історія з Луганським театром триває вже понад два десятиліття й проходить крізь переїзди, втрати, повернення та війну.

Їх з театром не раз розводили обставини, але щоразу доля зводила знову: у Луганську, згодом у Сіверськодонецьку, а пізніше — у Києві, де акторка повернулася на сцену після п’ятирічної перерви. Вона зізнається, що, попри всі обставини, сьогодні не може надихатися цією атмосферою рідного театру.

В інтерв’ю SD.UA напередодні Всесвітнього дня театру Тетяна Мерзлякова розповіла про життя в професії, спільний шлях із чоловіком, який нині боронить Україну, про знакові ролі, втрати та мрії, які досі чекають на втілення.

 - Ви працювали у Луганському українському театрі ще до 2014 року. Яким для вас був той період?

 - Мій творчий шлях почався ще в студентські роки. Ми з чоловіком опинилися на одному курсі у нашого викладача Володимира Андрійовича Сагана. Це був коледж культури і мистецтв, який ми закінчили у 2002 році.

Після закінчення нас одразу взяли на роботу до Луганського українського музично-драматичного театру. Там ми пропрацювали недовго, але із задоволенням. Недовго — тому що молода родина ніяк не могла вижити на театральну зарплату, яку платили в той час. Ми хотіли бути самостійними, не залежати від батьків, тому нам довелося поїхати та шукати підробіток. І на декілька років ми трохи випали з театрального простору.

Коли ми повернулися, то намагалися потрапити назад до театру, але тоді керівництво було дуже проти. Нас назвали зрадниками. Хоча згодом, після окупації, я усвідомила, що якраз зрадниками виявилися не ми.

І зрештою ми пішли працювати до Луганського театру ляльок. Коли ми влаштовувалися в музично-драматичний театр, то чоловіка взяли разом зі мною — через мене. А тут — навпаки: там не вистачало чоловіків, і домовилися взяти нас парою.

Щасливі роки були. Тоді якраз ще був живий художній керівник Євген Романович Ткаченко. Він хотів ставити більш дорослі вистави. Але, на жаль, не встиг. Незабаром прийшов пан Олекса Кравчук, який зараз керує театром «Люди і ляльки» у Львові. Кілька років ми з ним встигли попрацювати.

Ми були безмежно щасливі, бо він вніс нове життя в театр. Почав ставити такі постановки, які були розраховані і на дітей, і на дорослих — універсальні форми з цікавим, філософським сенсом. Також він поставив «Сон» Шевченка якраз у той період, коли захопили Луганську адміністрацію.

Останню виставу «Сон» ми грали, коли в залі вже були присутні озброєні люди. Після того, як зіграли, ми про це дізналися. Нас ніхто не чіпав, проте ми висловлювали свою громадянську позицію.

З родиною

 - У 2014 році вам довелося виїхати з Луганська?

 - Так, у 2014 році нам довелося виїхати разом з чоловіком, бо ми були незгодні з тим, що відбувалося з нашою землею. Прям з дому ми не збиралися виїжджати, думали, що пересидимо у батьків у підвалі приватного будинку. Так ми просиділи місяць, а коли й там почало прилітати, то тоді вже батьки організували нам виїзд і ми виїхали ледь не останнім потягом.

Спочатку ми поїхали в Чернівці, тому що там були знайомі. Побули там пару тижнів. І я побачила, що у Черкаському театрі проходив конкурс. За цей час ми з чоловіком зрозуміли, що ми – люди театру й працювати хочемо саме там. Але так сталося, що у Черкаський драматичний театр ми не пішли, бо спочатку ми прийшли у Черкаський театр ляльок. І як тільки ми туди потрапили, то директорка та художня керівниця театру Любов Григорівна Величко навіть не стала дивитися, слухати репертуар чи якісь читання. Вона сказала: «Ми обов’язково вас беремо, тому що лялькарі своїх не кидають». І таким чином ми опинилися у театрі ляльок у Черкасах. Ми були безмежно щасливі, такого теплого ставлення до себе не очікували. Ми з задоволенням працювали там, колектив у них дуже привітний. Художній керівник, режисер Ярослав Грушецький зараз служить, пішов воювати у 2022 році, був у полоні, згодом повернувся і знов пішов на фронт. Це дуже талановита людина як режисер, а також він несе свою громадянську позицію і підтверджує її вчинками.

З родиною

 - Але згодом ви повернулися до рідного театру на Луганщину. Як змінилися ваше життя і робота після переїзду театру до Сіверськодонецька?

 - У 2015 році нам зателефонували з Сіверськодонецька та сказали – «Ми тут збираємо своїх, приїздіть». У мого чоловіка Євгена на той час була вже режисерська освіта і йому дали можливість ставити вистави. У той момент я якраз народила другу дитину. Як тільки дочці виповнилося 2 рочки, вона пішла в садочок, а я – вже повноцінно вийшла на роботу. Що після першого, що після другого декрету я буквально бігла до театру, бо не можу сидіти вдома. У Сіверськодонецьку почалося друге життя. Настільки добре було! Коли я вийшла на сцену, компенсувала собі всі ці роки простою. І чоловік почав ставити вистави. Першою була «За двома зайцями», яку Володимир Московченко охарактеризував як «перший млинець не комом». Критики теж схвально сприйняли виставу.

Я зіграла багато знакових та своїх улюблених ролей у різних виставах – «Украдене щастя», «І все-таки я тебе зраджу», «Жайворонок». Для мене це було ковтком повітря. Коли ставили «Жайворонка», Володимир Юрійович дав нам місяць на підготовку, а там великий монолог і його треба було вивчити. Я казала – «Дітки, на місяць у вас мами немає».

Той настрій, який там був, не передати. Всі були такі натхненні! Були по-справжньому одним колективом, всі жили роботою. Не було сварок, інтриг, всі дихали одним повітрям.
Ми досі дуже сумуємо за тим театром та постійно його згадуємо. Боляче було бачити, що з ним зробили окупанти.

Театр

 - Проте у 2020 році ви переїхали до Києва. Що стало головною причиною цього рішення?

 - У 2020 році мій чоловік був абсолютно впевнений, що у Сіверськодонецьк прийде біда. Він усе передбачив. І ми вирішили їхати звідти. Він подав документи на конкурс у театр на Подолі, його взяли на контракт. Питає – «Ти зі мною?». Кажу – «Дуже смішно! Ну, звісно! І я, і двоє дітей, і кицька». А кішка з нами ще з Луганська. Вже рік, як її немає з нами.

Кішка

Я не хотіла їхати до Києва, якщо чесно. Мене все влаштовувало у Сіверськодонецьку, але куди було діватися. Я розуміла, що мені буде важко знайти там роботу. Це був березень 2020 року, все зачинене через епідемію Ковіда. Коли ми почали ходити по театрах, я всюди отримувала відмови. І якщо спочатку я була налаштована позитивно, то згодом почала згасати. У якийсь час я вирішила, що все – моя історія з театром закінчилася. Але все життя я думала, що я не зможу жити без нього. І, в принципі, всі ці 5 років без театру я сама собі дивувалася, як я живу без нього. Чесно скажу вам, що не вважаю ці 5 років життям. За цей час я усміхнулася один раз – коли директор нашого театру Олександр Олександрович Гришков подзвонив і сказав: «Ну, що – підеш до нас працювати? Ми переїжджаємо до Києва». Я стрибала до стелі!

Театр

 - Ваш чоловік зараз служить у ЗСУ. Як ви проживаєте цей досвід?

 - Чоловік пішов добровольцем у 2022 році. І він у мене, як ви вже зрозуміли, все сам вирішує. Так було й цього разу. Насправді він хотів служити ще з 2014 року, але у зв’язку з тим, що я завагітніла, це відклалося. А цього разу не питав – подзвонив і сказав, що прийняв присягу. Пам’ятаю, коли наш син йшов до першого класу, з ним зник зв'язок. Почала дзвонити всім командирам, питати, що з ним. 1 вересня, я стою у школі одна, бо нікого у місті немає, лунає гімн і я просто ридма ридаю. І тут чоловік виходить на зв'язок і каже: «Кицю, ти чого всіх командирів підняла на ноги?» Він був на позиціях, на нулі. Сказав усе вже потім. Півтора року він працював бойовим медиком на нулі в евакуаційній бригаді, вивозив хлопців. Медиком він ніколи не був, профільної освіти немає. Коли він пішов служити, не було посади стрільця. Зате була – «санітар-стрілець». І його поставили на цю посаду. Всі почали звертатися з тим, у кого що болить. І так його відправили на медичні курси до Львова. Повернувся одразу на евак у 30 бригаду. Так і став медиком. Згодом йому запропонували перевестися до Києва. До речі, наш земляк, пресофіцер військової частини Денис Золотарьов. Вони з дружиною кіношники, люди мистецтва. І він запропонував моєму чоловікові перевестися сюди, у ППО, де він і зараз служить. Коли він перевівся, я почала більш-менш жити, хоча б дихати. Бо коли я раніше виходила кудись, люди дивилися на мене ніби я з іншої планети. Воно ж на обличчі все написано, той стан, коли жінка знає, що її чоловіка можуть вбити в будь-яку хвилину. Коли люди бачать тебе в негативному стані чи депресії, то просто відгороджуються. Щоб її горе, не дай Боже, не торкнулося. Це все абсолютно нормально, я розумію.

З родиною

 - А ви ж ще все життя разом, не розстаючись до цього.

 - Так, ми все життя разом. 23 роки тільки у шлюбі, а ще ж зустрічалися деякий час. Пам’ятаю, як Володимир Андрійович Саган зустрів нас за кілька років і каже – «Боже, ви так схожі між собою стали. Як одна людина». Ми все життя до вторгнення були разом майже цілодобово. А зараз не живемо, виходить. Як я дітям кажу – тато приходить у гості.

 - Це важко людям одної професії – бути весь час разом?

 - Ми нещодавно про це говорили. Моя улюблена вистава - «Украдене щастя». Я йому кажу – «Коли ти ставиш, я почуваю себе, ніби я абсолютно вільна. Нічого мене не стримує». А коли людина у такому стані, то і думка йде легше, і ідеї приходять, і воно складається все. Працювати мені з чоловіком дуже легко. Хоча, звісно, і конфлікти трапляються, і голос можемо підвищити одне на одного. Але ми приходимо до спільного результату.

 - Ви також працювали художницею з костюмів. Як у вашому житті з’явився цей напрям?

 - Так, це почалося теж у Сіверськодонецьку. І теж завдяки моєму чоловікові, бо він дуже впевнений у мені. Не настільки, як я впевнена у собі. Він казав – «У тебе все вийде, ти прекрасно малюєш, у тебе гарні уява та фантазія. Ти розумієш мою думку». Але ж я ніколи не шила. Проте моє завдання було саме створити образи. Зрештою виходило доволі непогано. Сама б я ніколи на це не пішла. Я занадто не впевнена в собі.

 - Можете на прикладі розповісти, як відбувається процес створення костюмів?

 - Наприклад, у «Легенях» прийшла ідея створити такі сітки, вони були ніби оголені. І коли була довіра між персонажами, то вони були у тих сітках. А коли починалися конфлікти, то у них були хламидки тілесного кольору з капюшонами великими. Костюми працювали, щоб розкрити задум.
Все іде від задуму і від того, що Євген уявив. У «Легенях» він побачив, що це має бути надувна куля, яка працює як утроба. Вона дуже добре це робила, підкреслювала задум. Костюми народилися, коли я прочитала п’єсу й була просто в захваті від щирості стосунків. Настільки природно побудовані діалоги, одразу впадає в око, що вони дуже щирі й дуже довіряють одне одному. І від того пішли ті костюми. Легкі, прозорі, непомітні, коли все добре. І важкі – коли почалися конфлікти і їм хотілося сховатися.

Театр

 - Це продовження роботи чи інший напрям?

 - Для мене – це продовження. Навіть зараз, коли я цим не займаюся, я пильно спостерігаю, як це роблять наші художники. У Києві, коли ми ставили казочку, я для свого персонажа принесла штани дочки. Бо там кіт-підліток якраз. Ще знайшли білу курточку для образу. Також замовляла сину у Китаї розфарбований костюм. І ми взяли цю ідею, розфарбували ту білу курточку. Художник погодив.

Театр

 - Діти теж пішли творчим шляхом?

 - Дочка вчиться на першому курсі на режисурі у Влади Білозоренко. Дуже щаслива, що потрапила саме до неї. А син вже 5 років знімається у кіно. У нього вже багато серіалів, є короткі та повні метри.

Родина

 - Все ж таки Київ дає можливості?

 - Київ – для нас місто контрастів. З одного боку, я довгий час була без роботи та театру. А з іншого боку – діти, для яких відкриті можливості.

 - Ви знову приєдналися до трупи Луганського українського театру. Чи змінилося для вас відчуття сцени та глядача під час війни?

 - Я з вересня знов у нашому театрі. І дуже відчуваю зміни. У Сіверськодонецьку це був інший театр. Там брали інший репертуар. Важливе. Болюче. Були й комедії, звісно. Але репертуар був різним. І глядач йшов, куди йому хотілося. І він був там. У Києві інша ситуація. Я розумію всі обставини. Дуже багато театрів, велика конкуренція. І переїхав маленький театр, який ще не встиг заявити про себе. Маленька трупа. Треба виживати. Репертуар змінюється, береться більш розважальний контент. Щоб люди могли відпочити, не думати про проблеми. Глядач, так всюди було, не дуже любить важкі вистави. І зараз не вистачає серйозного, десь щемливого репертуару. Але поки що так.

Я впевнена, що сучасний театр в жодному разі не може удавати, що війни немає. Бо вона є. Це не замовчиш. Треба говорити про це з глядачем.

Театр

 - Є роль, про яку мрієте наразі?

 - У мене є такий, як зараз кажуть, незакритий гештальт. Коли ми їхали з Сіверськодонецька, то була у проєкті постановка «Маленький принц». І тоді її не поставили, хоча й почали працювати над декораціями. Але не в чистому варіанті за Екзюпері. Чоловік мій написав свою інсценівку за тим сюжетом. Ідея була в тому, що Маленький Принц – це хлопчик з невиліковною хворобою, лежить у лікарні. І медсестри, лікарі – вони є тими персонажами, яких зустрічає Принц на своєму шляху. А пілот – це дорослий він, яким він ніколи не стане. І бачить у тій лікарні його тільки він. Режисура була б побудована так, щоб ніхто з ним не перетинатися. Мій чоловік придумав сценографію – карусель, а на ній не коники, а ліжка лікарняні. Нездійсненна лишилася постановка. Але хотілося б її втілити.

Також мені все життя хотілося зіграти таку відверто негативну роль. Бо зазвичай з коледжу я граю щось позитивне. А хотілося б злу відьму якусь. Коли доньці було роки чотири, ми дивилися «Карлик Нос». І там була відьма-чаклунка. Я робила такий голос – «Тебе ніхто не любить, дівчинко, ха-ха-ха». Дитина навіть боялася. От я б таке зіграла з задоволенням.

Театр

 - А чи є роль, яку ви мрієте зіграти після Перемоги?

 - Чесно кажучи, я поки не бачу завершення війни. Не уявляю, як це відбудеться. Тому що росія велика, нахабна й вона лізе напролом. А ми дуже вразливі. Раніше я вірила, що ми повернемося у Луганськ, житимемо у своїй квартирі, побачимо нарешті батьків. А зараз незрозуміло, як це буде та коли. Тому важко відповісти на це питання.

Але театр хай зараз виглядає гідно, у моменті. Бо дуже величезні жертви у нас, щоб ми могли жити сьогодні.

Театр

 - Що сьогодні дає вам сили виходити на сцену?

 - Не я шукаю сили, щоб працювати в театрі, а театр дає мені сили, щоб насправді жити. Я не можу надихатися ним після довгої перерви. Я, звісно, не живу у рожевих окулярах і бачу всі проблеми сучасного театру. Але він мені дає величезний заряд енергії. Навіть попри всі моменти, проблеми, втому.