Про періоди і дати в історії Сєверодонецька

Рік добігає кінця, а отже час підбивати підсумки... Я цей рік досліджував історію нашого Сєверодонецька і мав можливість ділитися своїми дослідженнями із сєверодончанами. Це мій останній матеріал цього року, підсумковий. Варто зробити узагальнення, свої власні, суб’єктивні висновки, виходячи з власних знань історії міста радянського періоду.

Сєверодонецьк виник, ріс і розвивався у Радянському Союзі, де розвиток економіки, техніки, науки, освіти, культури планувався п’ятирічками, усе планувалося на п’ять років. У 1932 році, складаючи план 2-ї п’ятирічки, мріяли за два роки звести гігант хімії – Лисичанський хімкомбінат. Але до пуску перших цехів пройшло замість двох років – два десятиліття. Гігантом комбінат став ще пізніше.

З містом хіміків теж швидко не вийшло.

Радянський період історії розвитку Сєверодонецька я б поділив на два етапи.

Перший — від зародження ідеї до пуску перших цехів Лисичанського хімкомбінату.

 Сєверодонецьк народжувався з трьох каркасних бараків на місці, де сьогодні стоять будинки 9 і 11 по вулиці Ліщини. У цих будинках барачного типу напередодні Дня міжнародної солідарності трудящих 1 травня 1934 р. почали заселятися перші будівельники селища, яке російською мовою називали «Лисхимстрой» – скорочення від «Лисичанское химическое строительство».

За тогочасною традицією здавати нові об’єкти до революційних свят перший капітальний двоповерховий будинок (вул. Ліщини, 7) здали 6 листопада 1934 року. А 7 листопада в честь Великої Жовтневої соціалістичної революції над ним загорілася електрична лампочка – до трансформаторної будки, розташованої навпроти перших бараків, дійшла електрика. Цю лінію вели від Лісної Дачі до силікатного заводу, який дав першу продукцію 6 листопада 1935 року. У цей день будівельники святкували здачу в експлуатацію ще трьох двоповерхових будинків.

До цієї ж дати поспішали збудувати і клуб, щоб провести там урочисті збори. Проте напередодні зчинився ураганний вітер, який зніс дах з новобудови. Тоді на авральні роботи вийшли усі лисхімстроївці. За добу будівлю накрили дахом, але без стелі. Стальними тросами під дахом стягнули стіни, щоб ті не розбіглися в різні сторони. Без стелі клуб залишався довго. Відзвітували, що до свята побудували клуб. Але ще кілька років добудовували, бо через затримку з проєктом заводу ще до кінця 1935 року робочі стали покидати селище, а весною 1936 навіть було прийнято рішення про ліквідацію будівельного управління і передачу вільної житлової площі в тимчасове користування лисичанським гірникам. Стало не до клубу.

Під кінець 1936 будівництво почало оживати. У жовтні начальник будівництва М. С. Хомутов у газеті “За стахановскую стройку” описував, яким велетнем соціалістичної індустрії буде комбінат, що мав постати за два роки.

Клуб добудували, у ньому була перша виборча дільниця на виборах до місцевих Рад 27 листопада 1938 року. Але проєкту основних цехів отримано досі не було. Вже закінчилася друга п’ятирічка, з 1938 р. увійшли в третю. А тут війна – і все збудоване на комбінаті довелося евакуйовувати. А після війни – відновлювати.

Спеціальною постановою лютневого (1947 р.) пленуму ЦК ВКП(б) Раді міністрів СРСР доручалося вжити заходів до прискореного будівництва Лисичанського хімкомбінату. Будівництво ЛХК було визнано ударною будовою: пішли ресурси, гроші, людська сила. Крім комсомольців-добровольців прислали полонених й інтернованих німців та угорців, в’язнів радянських концтаборів. Робота закипіла.

Щоб керівники будівництва оперативно могли вирішувати питаня у Харкові і Ворошиловграді, до 1 травня 1948 року зробили аеродром. Активно будувалося і селище. 1 травня 1951 року відбулося відкриття стадіону «Хімік» та перший матч ентузіастів з Лисхімстроя і запрошеної команди «Металург» з Дебальцевого. До 7 листопада 1953 заселили будинок у стилі “Сталінський ампір” з гастрономом перед площею. У 1954 році запрацював Дім громадських організацій (міськрада).

До початку 1950 року усіх полонених й інтернованих повернули додому, від вулиці Першотравневої прибрали колючий дріт і вишки з автоматниками. Селище із “зони” перетворилося у звичайне селище, яке назвали Сєверодонецьком.

Першу продукцію Лисичанського хімкомбінату – аміачну селітру за планом мали отримати до кінця 1950 року. Але для виробництва селітри потрібно були спершу пустити цехи аміаку і слабкої азотної кислоти. Для виробництва аміаку потрібен був пар температурою близько 500 градусів, який мала дати Сєверодонецька ТЕЦ. Але з її будівництвом затрималися на два роки, ввели в експлуатацію лише 28 грудня 1952 р.

Проте цех аміачної селітри пускали в новорічну ніч. 1 січня 1951 року, хоча й з привезеного із Горлівки плаву, було отримано гранульовану аміачну селітру. За тиждень теж з привезеного аміаку видав продукцію цех слабкої азотної кислоти. Не дивлячись на те, що добрива було отримано з привезених продуктів, 16 лютого 1951 р. Лисичанський хімкомбінат було внесено до списку діючих підприємств Мінхімпрому СРСР. Наступного року запрацював цех крепкої азотної кислоти. І лише 23 лютого 1953 отримали власний аміак – основу для виробництва добрив.

Перший етап від початку 1930-х до 1953 року можна назвати “Сталінським” або ж Лисхімстроївським. 

Характеризувався високими, недосяжними цілями, частою заміною керівників, які зникали невідомо куди. Сєверодончанам досі невідомі прізвища і доля перших керівників Лисхімбуду. Етап ділився на п’ятирічки, а проміжними віхами були комуністичні свята – об’єкти здавалися в експлуатацію до свят: 1 Травня, 7 листопада і, звичайно, кінець року. Здача об’єкта до комуністичного свята була ще й елементом комуністичної пропаганди – швидше будувати соціалізм-комунізм. Напевно, дійсно була віра у швидку побудову нового суспільства. Звідси й поява нових імен: Авангард, Барикад, Владлен, Гертруда... Почалися перейменування населених пунктів і вулиць, різного роду соціалістичні змагання і почини, найвідоміший – стахановський рух. Навіть у лікарнях і курортах змагалися за швидше одужання.

Плани були фантастичні: комбінати — гіганти, міста-комуни і соціалістичні міста майбутнього, електростанції – наймогутніші, терміни – найкоротші. Під час Сталінських п’ятирічок, коли за невиконання плану можна було і життя лишитися, доводилося і покришки палити у заводській трубі щоб імітувати пуск, або давати продукцію, “виготовлену” з привезеного продукту.

Другий етап — від 1954 до 1991 року і розпаду СРСР.

У грудні 1954 р. здано в експлуатацію цех синтезу метанолу, а 31 грудня з привозного метанолу-сирцю на хімкомбінаті отримали метанол-ректифікат. І в подальшому більшість цехів починали пускати під Новий рік, але не встигали. Тож період від Нового року до пуску жартома почали називати “32 грудня”. І цей період міг затягнутися до весни, адже пускати цех зимою, коли обладнання і трубопроводи перемерзають, – надзвичайно складна справа.

Починаючи з 6-ї п’ятирічки (1956-1960), у плануванні відбулися зміни; з’їзд КПРС ухвалював “контрольні числа”, а далі Верховні ради СРСР і УРСР регулярно схвалювали щорічні плани. Ідеологічна складова стала відходити на задній план, до комунізму пішли рівномірними кроками. Віхами на шляху розвитку стали напружені кінець року, кварталу і місяця. Здача об’єктів капітального будівництва планувалася по-квартально. Але, майже ніколи не вдавалося виконати вчасно. Тому керівники будівельно-монтажних організацій правдами й неправдами домагалися коригування запланованих дат на більш пізні. Таким чином здачі “переїжджали” на ІV-й квартал. З тих же причин, в середині того кварталу – на грудень, в грудні – на останні дні грудня, а там – на “32 грудня”.

Після Сталіна невиконання “скоригованих” дат вводу в експлуатацію позбавляло колективи будівельних організацій можливості отримати премії – квартальні, річну, «за пуск» і загрожувало втратою посади будівельним та партійним керівникам.

З великими труднощами здавали в експлуатацію великотоннажні агрегати синтезу аміаку. Цех 1-А було введено в експлуатацію 23 лютого 1974, а цех 1- Б — 31 грудня 1975 року.

Другий етап складався з двох частин – підйому і спаду. Період підйому, який тривав до кінця 1970-х, був часом розвитку хімкомбінату й будівельної галузі, і приходу в Сєверодонецьк науково-технічної революції .

Проте, до середини 70-х років Європа подолала енергетичну кризу, почала менше купувати в СРСР нафту і газ, і в країні почався спад, який призвів до розпаду країни.

Я прибув у Сєверодонецьк на піку розвитку, весною 1976 року. Жив у гуртожитку на Леніна поблизу гастроному “Космос”  і чітко зафіксував початок спаду. Спочатку дивувався, що у “Космосі” є все, що і в кращих харківських гастрономах. Але вже під кінець 1976 почали потихеньку зникати деякі товари з магазинів. Хороший одяг, взуття і раніше важко було купити. А от з кінця 1976 і харчі в “Космосі” поступово почали міняти асортимент. Спершу перебої з кавою, потім асортимент шоколадних цукерок почав біднішати. Продавці пояснювали, що кофейні дерева в Бразилії вимерзли. Очевидно чекали поки нові виростуть, бо з того часу кава стала дефіцитом до кінця СРСР. М’ясний рулет “Київський” по 3,50 зник, лишився “Особливий” по 2,80, потім і він зник, лишилася ковбаса по 2,20. Зник “Швейцарський сир” по 3,80. Це був самий дорогий із сирів, які бували у продажу. Сухі болгарські і угорські вина почали зникати, замінялися алжирськими і кубинським ромом. Якісні товари почали мінятися на менш якісні. Життя дешевшало. А з початку 80-х усі товари стали дефіцитом, їх треба було “діставати”.

Кілька років тому, перебираючи свої старі папери, натрапив на клаптик цупкого паперу із написом:
“Пылесос — 2323
Холодильник — 1812
Ковер — 3018”

Це привіт із СРСР часів розвинутого соціалізму, десь кінець 1980-х років. Точну дату вже не пам'ятаю. Були часи суцільного дефіциту, коли ніде нічого не купиш. Сєверодонецький “Азот” відправляв свою продукцію за кордон, а на виручену валюту купував там товари споживання для своїх працівників. Профспілка їх розподіляла. Не буду про справедливість того розподілу. То окрема “пісня”. Там, де є “дефцит”, як казав сатирик Аркадій Райкін, там справедливості немає. У цехах збирали заявки, а тоді якимсь невідомим чином складали списки у черзі. Це мої номери у черзі на ці товари. Звісно, нічого я не отримав. Може перші й щось придбали, але система швидко помінялася. На згадку лишився лише цей клаптик паперу.

Приблизно у той час ми придбали пральну машину. У магазині, без черги. Потрібна була пралка, але у порожньому магазині стояла лише “Вятки-автомат” вартістю 400 рублів. Це неймовірно дорого, разів у 5-6 дорожче звичайної. “Автомати” були дорогою новинкою. Думав, може через дороговизну й стоїть. Або через те, що дата виготовлення – останній день місяця. При плановій системі план давали в останні дні місяця, коли часто днювали і ночували на роботі, і якість була відповідною. Тому остерігалися купувати товари, вироблені в кінці місяця. Вирішив ризикнути, купив, бо треба. У паспорті написано, що гарантія лише при підключенні спеціалістами спеціалізованих організацій. А де ж їх взяти? Почав підключати сам, а вона не включається. Покликав друга. Ефект той самий. Вирішили розбирати і шукати причину. Виявляється, впускний клапан поставлено “уверх ногами”. При тому, що клапан не працював, у шлангу була вода. Стало зрозуміло, що пралку до нас вже хтось по-блату купував, але не зміг запустити і повернув назад. Тому вона й стояла одна-єдина у магазині. А у мене пропрацювала 16 років, переживши розпад СРСР і становлення України.

Висновки

У цьому заключному матеріалі циклу з історії міста Сєверодонецька я думав підвести підсумки і зробити висновки. Я свої висновки зробив і залишу їх собі. Нехай кожен сам робить свої висновки — розумний все і сам зрозуміє, а дурню не вкладеш.

Єдине на що зверну увагу, що людина після народженні розвивається, досягає піку свого фізичного й інтелектуального розвитку, а потім починає поступово згасати. Місто живе значно довше, протягом багатьох людських життів, і має багато циклів підйомів і спадів. Тож кому зараз у місті видається погано, має знати, що бувало й гірше, а попереду обов’язково буде і добре. А кому і зараз добре, має пам’ятати, що те погане, яке колись було, може настати і в майбутньому.

А далі буде краще. І нехай це покращення настане вже у новому 2021 році.