Петру Пилиповичу Новікову - 115

У «Списку почесних громадян міста Сєвєродонецька» ми не знайдемо прізвищ тих, кого варто б називати найпочеснішими. Звання «Почесних громадян» увели з 1981 року, а вони заслужили честі ще до того часу. Маю на увазі Забєльського Олександра Дмитровича, який започаткував саме тут наше місто, і Новікова Петра Пилиповича, який створив місто саме таким, яким ми його знаємо. Ці люди заслуговують на те, щоб їх пам’ятали.

Зараз маємо нагоду згадати Петра Пилиповича Новікова, який народився 22 січня 1907 року, 115 років тому.
Народився Петро Новіков у сім’ї селян, які нещодавно перебралися у Москву. Батько був робітником, а мати домогосподаркою. У 1918 році, коли Петру було 11, мати померла, а за три роки помер і батько. Ще через три роки померла і сестра.

 З 1915 року він вчиться у міському початковому училищі у Москві, з 1920 продовжує навчання у технічному училищі. У 1925 він отримує спеціальність техніка-будівельника. Працював десятником, техніком-будівельником, виконробом на будівництвах Вологодської області. У 1939 році закінчує інститут по спеціальності промислове та цивільне будівництво.
Під час навчання ще від 1928 року почав грати за футбольну команду Московсько-Казанської залізниці «КОР» («Казанка»), у 1935 він грав у першості Москви за команду авіамоторного заводу «ЗиФ», яка з наступного року отримала називу «Серп и Молот», і в 1936 стала чемпіоном першої ліги СРСР. У 1937 він повернувся в колишню «Казанку», яка змінила назву на «Локомотив». Але цей рік став останнім у його футбольній кар’єрі.

У трудовій біографії П. П. Новікова значиться, що із 1937 року він працює в системі Сокольницької контори «Мосгоржилстройхоз», про яку нічого ніде не згадується. З 1943 до 1948 року він був заступник начальника «Главхимпромстроя». А ще відомо, що в 1945-1946 роках Новіков у Німеччині відбирав обладнання хімічних заводів для відновлення промисловості Радянського Союзу. Схоже, що 1937 рік корінним чином змінив біографію не лише сотень тисяч репресованих у той рік, зокрема і розстріляного Забєльського, але й Новікова. Проте Новікову пощастило. Схоже, що він потрапив на будівництво хімічних заводів військового призначення, яких у той час багато будували. Через тогочасні репресії керівних кадрів, швидко просувалися молоді кадри, серед яких виявився й Новіков.
А в січні 1948 року Наркомхімпром направляє Новікова і групу досвідчених спеціалістів будівельної галузі на будівництво Лисхімкомбінату. Трест «Лисхімпромбуд», який очолив Новіков, будував не лише хімкомбінат та інші промислові обʼєкти. Будували й місто. Практично усе від Заводської (Ліщини) до Донецької та від північної околиці до вулиці Гагаріна було збудовано під керівництвом Новікова. Але й решта міста будувалася не без участі чи його сприяння. Уже на посаді заступника міністра будівництва УРСР, він не лишався байдужим до генпланування і обʼєктів, що будувалися у Сєверодонецьку.

Не буду розповідати про обʼєкти, збудовані при Новікові, вони практично усі і досі існують, залишаючись своєрідним памʼятником і Новікову, і будівельникам Сєверодонецька. Їх будували сєверодончани, і це окрема історія. Я ж назву те, що створив Новіков, але чого вже немає, бо втрачено.

За 17 років погано оснащений трест «Лисхімпромбуд» перетворився у потужний будівельно-монтажний комбінат «Луганськхімбуд». До нього входило три загальнобудівельних треста із сімнадцятьма будівельними управліннями, трест з виготовлення будівельних деталей і конструкцій із девʼятьма промисловими підприємствами, трест «Будмеханізація» з управліннями механізованих земляних робіт, експлуатації будмеханізмів і ремонтно-механічним цехом, домобудівельний комбінат, обʼєднане залізничне господарство, централізовані контори матеріально-технічного постачання зі складським господарством, житлово-комунальне господарство із чотирнадцятьма будуправліннями, проєктно-конструкторське бюро, нормативно-дослідницька станція, будівельна лабораторія.

Будівельно-монтажні організації комбінату «ЛХС» здійснювали будівництво усіх обʼєктів Сєверодонецька, Лисичанська, Рубіжного, Кремінної, Сватового.

Великого значення Новіков надавав розробці і впровадженню нових будівельних матеріалів, які дозволяли будувати швидше, міцніше, краще і з меншими затратами. Для цього тут було організовано будівельну лабораторію. Лабораторія стала одним із підрозділів, який входив до складу Академії будівництва і архітектури УРСР, а П. П. Новікова було обрано член-кореспондентом АБіА.

Першим таким матеріалом став глиносилікт, який згодом зміцнили і він перетворився на силікатобетон. Із суміші піску, вапна, нежирної глини та води, обробленої за спеціальною технологією, без додавання цементу отримували силікатобетон, міцність якого досягала 420 кілограм на квадратний сантиметр. З такого матеріалу, армованого як і залізобетон, виготовляли стінні блоки, балки довжиною 12 м, тюбінги для кріплення шахтних стволів, багатопустотні панелі перекриттів. При цьому квадратний метр житлової площі у будинку із силікатобетону був на 200 рублів дешевший від збудованого із використанням залізобетону і на 14 % дешевший від цегельного будинку.

Далі освоїли виробництво синтетичної фанери, яка імітувала деревину горіха, карельської берези, самшита, червоного дерева... Виробляли синтетичні фарби для оформлення будівель, технологію виготовлення яких запозичили, хоча обладнання зробили власне. Розробили конструкції багатьох видів обладнання для виготовлення різних будівельних матеріалів, особливо тих, які дорогі і привозилися здалеку.

Багато уваги Новіков приділяв новій техніці й новій організації праці. Не буду зупинятися на цій специфічній темі. Про це він писав у своїй брошурі «Строим город химиков Северодонецк», яка вийшла у 1963 році.

За видатні заслуги у будівництві хімкомбінату член-кореспондент Академії будівництва і архітектури УРСР, керуючий тресту «Лисхімстрой» П. П. Новіков у 1958 році отримав звання Героя Соціалістичної Праці.

Але й практично усі заклади культури в Сєверодонецьку постали завдяки Новікову. Коли у 1948 р. він з Москви прибув у селище Лисхімстрой, то знав, що приїхав будувати місто, у якому йому жити. А яке ж місто без театру? Ще у 1947 інший колишній лисхімбудівець, на той час уже заступник начальника Головазоту, Ілля Барський видав рекомендації для проєктування, а потім і затвердив технічний проєкт клубу-театра. Але фінансові можливості не дозволили у повній мірі врахувати рекомендації. Тож в основу поклали проєкт кінотеатру архітектора О. Неслуховської. Але Новіков з кінотеатру робив клуб-театр, у якому окрім залу на 600 місць, була б сцена і приміщення для клубної роботи. Адже ця будівля клуба хіміків мала стати центром культурного життя міста і майбутнім театром. Для оздоблення будівлі він знайшов у Донецьку скульптора В. Пухальського, запропонував йому майстерню і цех архітектурно-оздоблювальних виробів. Клуб мав закінчений архітектурний вигляд: тут і сад з квітниками, фонтан, цікаві ліхтарі, чавунна огорожа з кулями на стовпах-опорах. Вийшла зовсім не типова будівля. А коли у 1950 році давали назви вулицям селища, то найближчий провулок назвали Театральним. З часом провулок перейменували, але ж у цій будівлі зараз знаходиться театр.

У місті знають і пам’ятають як у Сєверодонецьку палаци будували. Маю на увазі Палац культури хіміків, Палац культури будівельників і Палац спорту. Це були часи, коли будівництво об’єктів соцкультпобуту заморозили і застосовувати «будівельно-архітектурні надмірності» не дозволялося. І досі розповідають, що за кожен поверх Палацу будівельників, який зараз є Міським палацом культури, Новіков отримував по догані.

А от з Палацом спорту  не все задумане ним втілилося: замість чотириповерхового Палацу спорту появився критий тенісний корт і триповерховий спортивний комплекс «Будівельник», у якому зараз знаходиться КДЮСШ №1. У Москві стало відомо, що в Сєверодонецьку будуються об’єкти соціально-культурного призначення, а житла не вистачає. Новіков отримав чергову догану, а вже збудовані спортивні зали, роздягальні, тренерські кімнати віддали під гуртожиток для спеціалістів, прикомандированих в місто на будівництво. Гуртожиток ліквідували, коли у жовтні 1964 р. зняли з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова. Новіков уже був у Києві, працював заступником міністра будівництва УРСР.

За будівництво цих об’єктів були покарані по партійній лінії керуючий трестом П. П. Новіков і заступник директора хімкомбінату з капітального будівництва Є. С. Іванов. Крім того, з’явилася критична стаття в центральній газеті «Правда» під назвою «Мастера камуфляжа», у якій описувалося, як будівництво одних об’єктів ведеться під прикриттям інших.

А спортивний Сєверодонецьк – то окрема сторінка в історії Сєверодонецька і в біографії Новікова. Колишній футболіст не уявляв міста без спорту. Уже в 1949 р. футболісти Лисхімстроя почали виступати на першість області. В основі команди були футбольні соратники, яких із собою привіз Новіков, і які стали фундаментом спортивної громадськості, що рухала тут розвиток спорту. Тож коли у 1963 р. журнал «Советский Союз», який виходив двадцятьма мовами і був рекламною вітриною СРСР, зробив матеріал під назвою «Северодонецк, город спорта», у якому йшлося, що у молодому місті, яке виросло на піску, а всі вулиці уже озеленені, де 60 тисяч жителів і середній вік яких складає 27 років, то половина з них займається спортом. Тут є два великих стадіони, вісім футбольних полів, два штучних озера, критий плавальний басейн, близько десятка фізкультурних залів, двадцять два тенісних корти, а в більшості дворів – спортивні майданчики. Розвитком фізкультури і спорту тут займається громадська рада на чолі з Героєм Соціалістичної Праці, начальником комбінату «Луганськхімбуд» Петром Новіковим.

Громадська рада з розвитку фізкультури і спорту обговорює проєкт будівництва велотрека. Між керівником громадського конструкторського бюро Валентином Купріяновим і головою ради Петром Новіковим йде обмін думками.

А про роль Новікова у розвитку спорта в Сєверодонецьку навіть була написана книга Ю. Метаєва «Спортивный Северодонецк», яка вийшла в Москві у 1964 році. У ній серед іншого написано і про те, як зародилася Сєверодонецька школа плавання. У цю школу Новіков запросив знаменитого на той час тренера країни Івана Яковича Семенова. Для цього збудували у тодішній школі-восьмирічці № 3 басейн. Але в книзі не написали, що це був перший в Україні плавальний басейн при школі, за який Новіков теж отримав догану.

Не дивлячись на догани, 14 січня 1964 року П. П. Новікова було призначено заступником міністра будівництва СРСР, і він переїхав до Києва. Але зв’язок із Сєверодонецьком не обірвався, він і надалі допомагав місту.

У жовтні 1974 року серце шестидесятитрирічного Петра Новікова зупинилося. Поховали його у Києві на Байковому кладовищі. Пам’ятником Петру Пилиповичу Новікову у Сєверодонецьку можна вважати увесь квартал, у якому розташовані Міський палац культури, Палац тенісу і ДЮСШ №1 – усі об’єкти, які були збудовані за його ініціативою і без запланованого бюджетного фінансування. На стіні палацу культури встановлено пам’ятну дошку в честь Новікова. І нову вулицю, яка виросла вже після смерті Новікова, теж назвали прізвищем людини, яка увесь свій талант, силу, енергію віддавала людям.