Нескорені. Родина Цвєтних: ми відновлюватимемо місто разом

Родина Цвєтних – доволі відомі у Сєвєродонецьку люди. Володимир Володимирович – художник зі світовим ім’ям, його дружина Людмила Миколаївна – професійний журналіст, та їхній старший син Ігор – успішний підприємець. Ми зустрілися з ними в затишній кав’ярні та спробували з’ясувати історію цієї родини до вимушеного переїзду на Закарпаття та після нього.

Місто, в якому хотілося жити

Народився Володимир Володимирович в Донецькій області, Людмила Миколаївна, етнічна українка, за примхою долі з’явилась на світ в холодному Сибіру, а в місто хіміків родина потрапила завдяки направленню сюди за фахом молодої журналістки. Обидва закохались у Сєвєродонецьк відразу і до нестями, і ані місту, ані цьому почуттю вже не зрадили. Важко передати словами, із яким захватом розповідають наші співрозмовники про свою малу Батьківщину.

Володимир Володимирович Цвєтний

«В Україні багато чудових міст з видатною історією, а Сєвєродонецьк серед них – наймолодший. Він був створений дивовижним будівельником, беззаперечним романтиком та чудовою людиною – Петром Новіковим. Він хотів жити в місті, яке збудував, він сподівався там і померти, це було місто його мрії».

Родина черпала справжнє натхнення в Сєвєродонецьку та із непідробним задоволенням вдихала повітря цього не самого екологічно чистого куточку України. Але для них воно було найкращим. Відповідно, і віддячити цьому місту вони намагалися від щирого серця. Володимир Володимирович зробив Сєвєродонецьку безцінний подарунок – створив герб міста.

«Головний елемент герба – сокіл-сапсан. Це, мабуть, найменший з соколів, але найбільш стрімкий та найшвидший. В нашому степу водився цей птах, його можна було навіть зустріти у самому місті», – пишається роботою чоловіка Людмила Миколаївна. «В самій ідеї герба зіграла велику роль моя дружина – вона дуже гостро відчуває композицію, тобто той герб, що ми маємо – то був продукт нашого з нею колективного розуму. Я вже був більше ілюстратором», – розставляє крапки над «і» в цьому питанні Володимир Володимирович.

В своїй творчості митець черпав натхнення від рідних пейзажів. Тому при написанні робіт чимало уваги ним приділялося саме місцевим локаціям. Він писав Донбас у всій його красі, а не Венецію чи Париж.

«Я писав місця, що були навколо нас – це район Льодового палацу, Лісна дача, Щедрищеве, Сіверський Донець, Чисте та Паркове озера, Метьолкіне, багато міських пейзажів – писав те, що зрозуміло людям. Вони, можливо, вважають, що все так, як і має бути, ходять та не помічають всю красу навколо. Тому і робив на цьому акцент. Багато городян казали мені,що після знайомства з моїми роботами подивились на звичні місця іншими очима. Проходячи кожен день повз, заклопотані буденністю, не звертали уваги на красу. А картини наче змусили зупинитись».

Кожні два роки в Сєвєродонецьку проходили виставки робіт Володимира Цвітного, що збирали не тільки професійних митців та критиків, але і просто людей, яким було не байдуже рідне місто. Це мало місце до 2014 року. А потім в місто перший раз прийшла війна.

Майдан у серці

«Коли відбувся Майдан в країні, він на мене дуже вплинув, у душі все перевернулось – з’явилось відчуття, що це черговий крок до волі», – згадує Володимир Володимирович. Але не всі в місті були згодні з цим. Більшість населення була налаштована на підтримку Росії. «Ще в радянські часи на Донбас було завезено багато людей з Центральної Росії. Ми ж живемо серед цих людей. От наш під’їзд, в ньому 20 квартир, серед яких лише три родини – проукраїнські, а решта – проросійські, і ми їх знаємо, деякі приймали активну участь у «референдумі» 2014 року».

«От хтось хіба чув, щоб у нас говорили про Героїв Крут? Ні», - підключається до розмови Ігор, підтримуючи батька. – «А від Києва до Львова про них і до того знали. В тому-то і проблема. А хто у нас про Бандеру щось розповідав? Риторичне запитання… Ми всі знаємо, що у нас багато директорів в школах міста були сепаратистами, так само як і вчителі, які так чи інакше дітям вкладали в голови ті ж погляди».

Але немає ненависті до цих людей в словах наших співрозмовників, немає ані злості, ані образи.

«Люди тут ні до чого, у всьому, на мою думку, були винні представники влади. Багато зрадників виявилось навіть серед тих, хто мав захищати країну, а що вже казати про людей, у яких була лише одна мета – вижити. Але й вижити можна по різному – можна втратити почуття самоповаги, а можна вижити гідно, можна змиритись з тими умовами, а можна протистояти їм. Не можна складати рук та чекати на щось, нічого доброго само не станеться. Ми повинні стати Європою, щоб це у нас стало нормою. Треба діяти».

І вони діяли. Під час окупації Сєвєродонецька Володимир Цвєтний із дружиною під виглядом вечірніх прогулянок із собакою розклеювали патріотичні листівки. Одного разу навіть потрапили на очі патрулю та чесно заявили про мету свого знаходження на вулиці. І це стало їм в нагоді – сепаратисти просто не повірили, що солідна подружня пара із собакою розклеюють листівки, та, сміючись, пішли собі далі. Тобто, яким би дивним це не здавалось у тій ситуації, але відвертість і щирість знову, як і завжди, стали у пригоді нашим співрозмовникам.

Володимир Володимирович Цвєтний

«Я завжди за правду, хочу бути відвертим, тому що з відвертою людиною завжди цікаво, не відомо коли мене не стане, але залишиться після мене правда. Я коли ще працював у школі, завжди дітям казав, що честь та совість – не продаються, інакше – ніяк. Зрадників ненавидять всі та всюди – як свої, так і чужі».

Ці листівки родина розклеювала, аж поки сепаратисти не пішли з міста. Після цього Володимир Цвєтний виставки вже не проводив.

«Я просто писав, писав для дому, писав для людей портрети, пейзажі та композиції. Час проходив у творчих процесах в роботі над картинами. Життя проходило в мистецтві. Я також допомагав Ігореві в його бізнесі, як дизайнер, як людина, що бажає синові більш успішного розвитку – у нього все склалося, але я намагався за можливості йому допомагати».

Експертні батьківські поради у сфері дизайну, скоріш за все, пішли на користь розвитку діяльності Ігоря Цвєтного. «В мене був рекламний бізнес повного циклу, ми робили все від моменту прийняття замовлення та розробки ідеї та макету до виготовлення та встановлення – табличок, вивісок, стендів, вказівників, банерів, поліграфії, сувенірної продукції. У нас було 8 напрямків», – розповідає нам Ігор, який на момент повномасштабних бойових дій був доволі успішним підприємцем в Сєвєродонецьку. Але 24 лютого 2022 року всі його плани на майбутнє, як і у переважної більшості українців, були перекреслені російським вторгненням.

Відкореговані плани

Із Сєвєродонецька виїхала родина Цвєтних не відразу. Декілька тижнів, поки була можливість, вони залишались в місті та робили все, що в їхніх силах, аби допомогти тим, хто цього найбільше потребував.

«Після 24 лютого чим я тільки не займався – ми роздавали гуманітарну допомогу, вивозили лежачих хворих, шукали та доставляли медикаменти, робили карти», – розповідає Ігор. – «На початку березня прилетіло в наш будинок, пошкодило дах над квартирою, ми переїхали в офіс, там жили, там же організували гуманітарний штаб з допомоги малорухомим людям. А вже коли літаки влучили у сусідні будинки, тоді я зрозумів, що наступного разу ми тут просто залишимось поховані. З міста я виїхав наприкінці березня та попрямував до Ужгороду. У мене в цьому місті живе чудовий знайомий. Коли почалась війна, він зателефонував та сказав, що його дім завжди для нас відкритий. Настав час прийняти запропоновану допомогу».

Людмила Миколаївна згадує, що обстріли були такі, що і півгодини тиші вже не було в місті на той час. ЇЇ чоловік підтверджує це, кажучи, що останньою краплею для них став обстріл черги за водою, під час якого загинуло багато людей.

«Ми зрозуміли, що ми просто не виживемо, міни вже вибухали у дворі. Потім зникла вода, а за нею і світло. Тоді син вже був дуже наполегливим та ми зібрали по валізі, взяли котів та виїхали. Поїхали у Дніпро, а звідти вже Ігор нас перевіз на Закарпаття. Чого найбільше шкода – це те приміщення, де працював, яким дихав, а воно зараз в чужих руках, розграбоване, принижене. Залишається жага помсти, вона, навіть приносить якесь задоволення. Але ж все минається. Мене запрошували в Нідерланди, в Іспанію, Францію, але я нікуди не хочу. Я вже у тому віці, коли я потрібен лише в своїй країні, я все, що міг – зробив, дружина все, що могла – зробила, діти наші роблять, що можуть та що вміють».

Здається нам, що трошки злукавив Володимир Володимирович по відношенню до себе. Не все він зробив, що міг, а навіть і на новому місці продовжує робити те, що вміє найкраще за все – приносити людям задоволення своєю творчістю. Нехай і масштаби не ті, і з інструментом не все ідеально, але це не стало на заваді митцю.

«В Ужгороді спочатку мені довелося працювати тільки олівцями. Справа в тому, що на фарби просто не було грошей. Почав працювати з Ужгородської ротонди, споруда 10 століття, шикарна просто, монументальна, кріпка така споруда. Коли ми туди потрапили, вона сама просилася, щоб її намалювали. Багато ескізів зробив з неї».

Ця робота художника, як і інші, були із захопленням сприйняті місцевим населенням. Таким чином художник висловив свою подяку ужгородцям та місту, що стало другою, хоч і вимушеною, домівкою для нього та його сім'ї.

«Все пізнається у порівнянні. Ми були вражені ставленням ужгородців до нас. Це були лише позитивні емоції: як наші, так і самих мешканців міста. А також колосальне співчуття, допомога, єдність народу. Відношення було особливим».

 Ігор також не марнує час, намагається запустити свій бізнес на Закарпатті, хоча і визнає, що відновити його до того рівня, який був у Сєвєродонецьку, практично нереально.

«Зараз безпосередньо рекламою займаюсь лише відсотків на десять, все інше – так само волонтерство, плетіння сіток маскувальних. Настав інший час. Тут ми не маємо свого приміщення, масштаби, звісно – значно менші. Дуже зменшився обсяг робіт, але спектр послуг залишився тим же, що й був, але роблю все практично сам. Брати приміщення в аренду – це означає набирати команду, а набирати команду – це планувати не тільки на завтра, створювати нову базу клієнтів, обживатися обладнанням, співробітниками, треба навчити багато персоналу – це означає влитися у новий регіон, а я не хочу цього робити, тому що я хочу повернутись додому та відновлювати наше місто, наш регіон».

Місто, що гідне відновлення

Цю точку зору Ігоря цілком поділяють і його батьки. І тут вже Людмила Миколаївна починає доволі емоційно висловлювати своє ставлення до цього:

«Зараз часто можна почути, що місто зруйноване, і навряд чи його відновлюватимуть. Наче не має сенсу. Я не хочу, щоб таке колись було сказано в бік Сєвєродонецька. Це надзвичайне місто, яке заслуговує на відновлення. Це буде інше місто. Я би хотіла, щоб це місто очолили люди, які самі пройшли цю війну, відчули все на собі. Люди чесні, світлі, такі ж романтики, як і ті, що будували місто від самого початку. Люди, які прожили ці воєнні місяці так, щоб їм не було соромно. Щоб вони відкрито дивились своїм громадянам в обличчя. Гадаю, що в місті повинна знову з’явитись велика культура, велика наука, велика промисловість, що так конче будуть потрібні країні».

«Ми обов’язково відновлюватимемо Сєвєродонецьк як місто молоді, місто інтелігентів та інтелектуалів, місто нашого життя», – погоджується із матір’ю Ігор.

Ігор Цвєтний

Ну а останню крапку в нашій цікавій розмові ставить, звісно, Володимир Володимирович Цвєтний: «Це вже місто-символ: символ Луганщини, символ цієї війни, символ становлення нової української нації, символ Перемоги!»

Як відомо, кожен сам обирає для себе свій шлях. І ця родина для себе свій вибір зробила. І саме завдяки їхньому вибору, як і вибору мільйонів наших співгромадян, Україна не лише переможе в цій жорстокій війні, але й обов’язково повстане, як фенікс, із попелу руїн!

Зміст