5 сімейних пар, долі яких пов’язані з Луганщиною: Жили, любили та творили історію сторіччя і десятиліття тому

У День усіх закоханих SD.UA вирішив розповісти про пари, історії яких міцно пов'язані своєю долею з Луганщини. Про тих, хто народилися або жили на луганській землі. У наших селах і містечках вони кохали, будували, розвивали українську культуру та освіту, творили історію. Деякі пари пов’язувало не тільки кохання, але й спільна біда - війни, репресії, тюрма, втрата усього. Минули століття, але нічого й не змінилося - бо зараз відбувається майже те саме.

Олександр і Таїсія Забєльські

Олександр Забєльський, якого вважають засновником Сіверськодонецька, народився 7 березня (22 лютого за старим стилем) 1889 року у місті Мензелінськ Уфімської губернії (нині Татарстан). Про його дитинство та батьків нічого невідомо. Якимось чином Забєльський опинився в Україні, у Сумській області, де жив і зростав у місті Охтирка.

Його дружина Таїсія Пилипівна Клименко - уродженка Харківської губернії, народилася 1889 року, у місті Охтирка (зараз Сумська область). Як вони познайомилися - невідомо. І взагалі про Забєльського довгий час нічого не було відомо навіть його нащадкам. Онука засновника Сіверськодонецька Катерина Броніна в інтерв’ю SD.ua у 2021 році розповідала, що тема її дідуся була в сімʼї повністю закрита до кінця СРСР.

“Ні бабуся, Таїса Пилипівна, ні мама взагалі нічого не розповідали”, - казала Катерина.

Таїсія і Олександр Забєльські

Забєльські жили, як на ті часи, непогано, адже спочатку пан Олександр був на хорошому рахунку у комуністичної партії. Два роки - з 1928 по 1930 - жив в Австрії та Німеччині як торгпред СРСР.

“Мама часто згадувала своє дитинство. Напевно, найбільш яскравим епізодом її дитинства був період перебування у Німеччині, коли вони всією сім’єю жили в Берліні. Забєльський був тоді торгпредом, займався якимись закупівлями для України. Чи то обладнання, чи то технологій. І продуктів харчування теж. А мама вчилася у приватній школі, де все навчання було, звісно, німецькою мовою…Вона любила згадувати, як дід у Берліні шукав і дістав іграшку – дитячу залізницю. Це було особисте прохання наркома Орджонікідзе, з яким вони неодноразово спілкувалися. Така іграшка тоді була в дивину”, - розповідала Катерина.

Таїсія Забєльська з донькою Оленою

Після повернення в Україну родина жила в Одесі, а потім у Харкові в будинку “Підкова” на вулиці Гіршмана, а Забєльський працював над будівництвом заводів і дуже рідко бував вдома. У вересні 1933 року Забєльського призначили начальником будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу. Про те, що саме він став засновником міста хіміків - Сіверськодонецька, - Забєльський так і не дізнався, а його родина почула про це вже набагато пізніше, після розпаду СРСР.

Прихильність компартії до Забєльського та його родини закінчилася восени 1937 року, працівники НКВС забрали його прямо з будівельного майданчика на Дніпропетровщині. Забєльського звинуватили в участі з 1932 року у "контрреволюційній троцькістській організації правих" і шкідницькій діяльності. 16 вересня 1937 року його засудили до розстрілу з повною конфіскацією майна. 17 вересня 1937 року Забєльського розстріляли у Дніпрі. Місце поховання досі невідоме.

Таїсію Забєльську також репресували, 11 січня 1938 року її арештували, коли вона вирішила навідатися в квартиру у Харкові, взяти деякі речі. Майно все забрали. Таїсія відсиділа вісім років в "Акмолинському таборі дружин зрадників батьківщини" та Батикському таборі. Вийшла 11 січня 1946 року. Дочку Забєльських в інституті змушували публічно відмовитися від батьків, а коли вона сказала "ні", відрахували. Про долю чоловіка його дружина Таїсія не знала усі роки ув’язнення, і тільки після смерті Сталіна їй видали свідоцтво про смерть з неправильною датою – 1940 рік. Без місяця, без числа.

“Бабуся і мама до кінця своїх днів мучилися питанням, де був батько та чоловік ці три роки, з 1937 по 1940”, - розповідала Катерина.

Про життя у таборах Таїсія подробиць родині не розповідала, лише казала, що оскільки була дуже мініатюрною і симпатичною, то її в таборі жаліли, на дуже важку роботу не посилали. Розповідала, що пасла отару овець ночами, відганяла вовків палками. Таїсія померла у 1981 році, нащадки родини Забєльських живуть у Києві.

Іван і Леоніда Світличні

Іван Світличний - український літературо та мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, дисидент, діяч шістдесятництва (українського руху опору 1960–1970-х років), репресований радянським режимом. Близький друг Василя Стуса.

Стус писав про Світличного: “Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана”.

Діяч народився 1929 році на Луганщині, у селі Половинкине, що біля Старобільська. Окрім нього в родині ще були дві сестри Марія та Надія. У 1947 році Світличний закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу, вищу філологічну освіту отримав у Харкові й теж з відзнакою. У 1950-х роках вже жив, навчався в аспірантурі та працював літературним критиком у Києві в журналі “Дніпро” і відповідальним секретарем журналу “Радянське літературознавство”.

У Києві, у бібліотеці ім. Вернацького, познайомився з майбутньою дружиною Леонідою Терещенко.

Іван і Леоніда Світличні

Льоля, як її звали рідні та друзі, народилася в 1924 році у Києві в родині інтелігенції. Український інститут національної пам’яті пише, що батьки розповідали їй про Крути, водили на могилу вояків полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних проросійськими військами, на могилу матері Івана Мазепи в Флорівському монастирі – вони часто бували в монастирі, де рідна тітка Льолі була черницею.

У дитинстві Леоніда на власні очі бачила наслідки Голодомору та репресій НКВС: по дорозі до школи дівчинка бачила на вулиці померлих з голоду, у школі зникали кращі вчителі та батьки однокласників, а дітей забирали в дитячі будинки. Навчалася Леоніда у Будівельному інституті, аспірантуру закінчила в Інституті будівельної механіки. Якраз у той час і познайомилася з Іваном Світличним у бібліотеці.

Весілля молоді зіграли на Луганщині, у Старобільську. Жили у Києві, але дуже скромно, лише у 1960 отримали квартиру, яка стала місцем збору руху “шістдесятників” - покоління радянської та української національної інтелігенції, які виступали на захист національної мови та культури. За словами його співтабірника Василя Овсієнка: “Весь український Київ насправді обертався довкола Івана Світличного”.

Довідка: основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Віталій Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, мистецтвознавці Роман Корогодський, Юрій Смирний, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш.

Дружина політв'язня Валентина Мороза Раїса Мороз у своїй книзі “Проти вітру” так згадувала про родину Світличних: “Трохи дивною здавалася мені пара Івана з Льолею. Він — тендітної будови, лагідний і м’який, вона — висока, велика жінка, прямолінійна й без жодних, часом ніби й необхідних, церемоній. Я спочатку трохи побоювалася Льолі, доки не зрозуміла, що за цією зовнішністю ховається щира душа. До якогось часу я гадала, що навіть Іван боїться її буркотіння, але насправді все було цілком інакше”.

За Світличними постійно стежили, Івана під тиском КДБ позбавили роботи у журналі. Вперше його арештовували у 1965, але невдовзі відпустили. А у 1972 дали 7 років таборів і 5 років заслання. Сестра Світличного Надія також постраждала від репресій, адже теж була у русі “шістдесятників” як правозахисниця. Її сина Ярему хотіли віддати у дитбудинок, але дитину вдалося передати матері Світличного на Луганщину.

Перебуваючи в ув’язненні, Іван Світличний на честь дружини написав такі рядки:

Ти всім, чим лиш могла, була мені:
Була Великоднем і буднем,
Гарантом “будем-перебудем”,
Була росиною на камені
І каменем — твердим корундом.
Була зигзицею і Ладою,
Живицею на рану і владою —
Єдиною на вся і все.

У таборі Іван отримав проблеми зі здоров’ям, але багато разів брав участь у голодовках на знак протесту. Леоніда у 1979 році відправилася у місце заслання Івана у селище Усть-Кан (Горний Алтай), доглядала його після того, як в нього стався інсульт і частковий параліч.
Світличний пережив складну нейрохірургічну операцію, але, попри це, радянська влада відмовилася його комісувати.

Фото зі справи Івана Світличного. 1972 р.

Тільки у 1983 році Іван Світличний став вільним, дружині вдалося відправити його до Києва. Наприкінці життя він відвідав разом з нею і рідну Луганщину.

Родичка Івана Світличного - троюрідна сестра Людмила Неня у 2019 році розповідала Укрінформу про цей візит: “Іван, уже після табору, був на поселенні в Алтайському краї, після інсульту. Його звільнили – він приїхав до Києва, Льоля його забрала – останні роки вона ж із ним була на поселенні. Повернулись до Києва – і тут стався Чорнобиль. І вони вирішили приїхати сюди”.

Людмила разом із чоловіком зустрічали Світличних на вокзалі в Луганську, вона додала, що за Іваном, попри звільнення і втрату здоров’я, все одно стежили.

“Льоля стоїть, а провідники Івана висаджують з вагона в колясці. І дивимось – ходять два “парня”. Одному років до тридцяти, іншому 45-50. Ходять і спостерігають за нами. Я зі своїми оклунками – ну, бачу, заспокоїлися – з колхозу жінка, ладно… Посадили Івана на переднє сидіння, коляску склали... Ми з Льолею ззаду сіли. Дивимося: за нами відразу машина по Луганську. Доїхали до рогу вулиці Артема – і вони повернули назад. Мабуть, у Старобільськ передали: “Така й така машина…” - казала Людмила.

Вона додала, що Леоніда майже одразу повернулася назад у Київ на роботу, а Іван Світличний довгий час був в колі рідних на рідній землі.

“Іван залишився надовго. Доглядали його мати, сестра – і вся родина, у кого видавалося трохи вільного часу. Кожний вечір – посиденьки. Прийде моя мати, а він: “Шуро, Льоля листа прислала, почитай”. Вона надіває окуляри, читає вголос, він слухає. Прочитала. Посиділи хвилин п’ятнадцять – двадцять, він знову: “Шуро, читай листа”. Забув. Забув… Пам’яті в нього не було вже зовсім після інсульту. Моя молодша дочка, коли він приїхав, усе бігала до нього, вірші розказувала і співала. А сам він, коли тут був востаннє – вже нічого не писав. Приймач слухає, навушники надягне, а що послухав – тут же й забував. А що про табори розповідав? Що ставились до них погано, утискали. Згадував, що із Чорноволом сидів. Із Лук’яненком Левком”, - розповідала Людмила.

Світличний помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому кладовищі у вишиванці, подарованій Василем Стусом. Леоніда померла 18 лютого 2003 року. Похована під одним козацьким хрестом з чоловіком.

Олексій і Христина Алчевські

Олексій Алчевський народився у 1835 році у Сумах, його майбутня дружина Христина (у дівоцтві Журавльова) - уродженка Чернігівщини, але знають родину завдяки їхнім бізнесовим і культурним справам на Харківщині та Луганщині.

Національний музей історії України так описує знайомство пари: “Дівчиною Христина Данилівна писала вірші, які друкувала в періодичних виданнях. Один із цих віршів 1861 року випадково потрапив на очі харківському підприємцю Олексію Алчевському. Він так вразився, що написав листа молодій поетесі, а за рік – 1862-го - запропонував їй стати його дружиною”.

Олексій і Христина Алчевські в молодості.

Олексій Алчевський був власником Харківського торгівельного банку, засновником гірничих і металургійних підприємств на Луганщині та Донеччині - це Алчевський металургійний комбінат та металургійні заводи у Маріуполі, меценатом і просвітителем. А також засновником нині окупованого міста Алчевськ, назва якого походить з його прізвища. Крім того, Алчевський є людиною, яка у 1899 році першою у світі встановила пам’ятник Тарасу Шевченку з білого мармуру. Щоправда, на території власного маєтку у Харкові, адже у ті імперські часи звести пам’ятник українському Кобзарю у місті було неможливо. Зараз мармуровий бюст Шевченка зберігається у київській картинній галереї ім. Тараса Шевченка.

 Алчевський дуже любив Шевченка, знав напам’ять багато його творів, брав участь в українському національному русі та очолював гурток української інтелігенції “Громада” у Харкові. Дружина Алчевського навіть називала його "фанатичним українцем". І це під час дії Емського указу.

Христина Алчевська з дитинства хотіла стати вчителькою і навчати сільських дітей, особливо дівчат, оскільки і їй самій здобути освіту просто пощастило. Попри те, що вона була дворянкою, донькою викладача словесності і онукою героя війни з Наполеоном 1812 року генерала Вуїча, давати освіту їй не хотіли. У листі до Івана Франка 1912 року Христина згадувала: “Коли я була дитиною, для моїх братів запросили вчителя. Батько мій вважав абсолютно непотрібним учити дівчинку грамоті. Поміж тим я так пристрасно хотіла бути освіченою, що навчилася читати, підслуховуючи під дверима уроки братів. І читала раніше і краще, аніж вони”.

Тож коли Олексій Алчевський розбагатів, подружжя почало багато витрачати на просвітництво, Христина заснувала в Харкові “громадівську” жіночу недільну школу, у якій навчали грамоті за абеткою Пантелеймона Куліша. Приватна недільна жіноча школа Христини Алчевської офіційно відкрилася 1870 року в приміщенні Харківського міського парафіяльного училища, навчання було безкоштовним. У 1879 році відкрила ще одну школу в селі Олексіївка (Перевальський район Луганської області). У школі викладав Борис Грінченко.

Школа Христини Алчевської

Харківська школа Христини Алчевської проіснувала до 1919 року, викладати українською мовою імперська влада забороняла, тож доводилося організовувати позакласні навчання, вивчення пісень.

“У навчальному процесі Христина Алчевська та її сподвижники активно впроваджували метод бесіди, пояснювального й позакласного читання. Для забезпечення учениць і викладачів методичними посібниками, підручниками та літературою для позакласного читання при школі діяла велика книгозбірня. А шкільний музей-кабінет наочних приладів (карт, таблиць, картин, альбомів тощо) 1896 року налічував понад 400 назв, серед яких було чимало природничих колекцій”, - пише Національний музей історії України.

На початку XX століття підприємства Алчевського спіткала криза. Він намагався отримати підтримку від міністерства фінансів - дозволу на випуск облігацій під заставу майна, або отримати держзамовлення для підприємств, але міністр Сергій Вітте категорично відмовив.
Після цього, за офіційною версією, Алчевський вчинив самогубство - 7 травня 1901 року кинувся під потяг на Варшавському вокзалі у Петербурзі. А справи підприємств Олексія Алчевського одразу потрапили до рук Московського торгового дому братів Рябушинських. Міністр Вітте, який відмовив Алчевському, дав такий саме дозвіл Рябушинським, і вони стали одними з найбагатших в імперії людьми.

Христина Алчевська померла 15 серпня 1920 року у Харкові.

Нащадки Алчевських також були дуже талановитими та проукраїнськими, подружжя мало чотири сини та дві доньки: Іван став солістом Маріїнського оперного театру (Петербург), Григорій — талановитим композитором, Дмитро (кандидат природничих наук) продовжив справи батька, Микола, як і матір, пішов у педагоги. Дочка Ганна стала художницею. А наймолодша Христя Алчевська не тільки співала й малювала, а й мала визначні акторські здібності, писала вірші.

Одна з нащадків Алчевського - харківська громадська діячка, волонтерка Олена Рофе-Бекетова, є прапраонукою Олексія і Христини Алчевських по лінії їхньої доньки Ганни. В Олени є донька Ірина Рофе-Бекетова, яка також займається волонтерством. Вони й досі живуть у Харкові.

У 2019 році Олена у колонці для “Історичної правди” написала, що Алчевський дійсно вчинив самогубство: “В родині зберігається останній лист Олексія Кириловича; з цього листа досить ясно видно, що, на превеликий жаль, той останній крок Олексій Кирилович зробив за своїм бажанням. Але Олексія Кириловича настільки поважали і любили в Харкові, що, навіть, не зважаючи на те, яким чином було закінчено його життя, Алчевського поховали на кладовищі всередині огорожі. Коли у 1970-ті роки кладовище переносили, міська влада відмовилася переносити прах Олексія Алчевського”.

Олена в 2024 році розповідала “Суспільному” про збережені листи пращурів: "Коли згадую про ці листи, я думаю, що якби я писала історію про родину, я б назвала свою книгу "100 років любові". 

Казимир та Агафія Мсциховські

Казимир Мсциховський за одними даними народився у Мінській губернії, а за інформацією Енциклопедії сучасної України, дата його народження 9 січня 1850 року, а місце - Кам’янець-Подільський. Він був дворянином, закінчив фізико-математичний факультет університету св. Володимира в Києві та Інститут інженерних шляхів сполучення в Санкт-Пе­тербурзі.
Мсциховський був інженером на державній імператорській службі, будував дороги та залізниці. 15 жовтня 1893 року затверджений на посаді почесного мирового судді по Слов'яносербському повіту з 1891 по 1894 рік.

14 травня 1882 року повінчався з румунською підданою, родом з Бухареста, Агафією Ніколіч. Про її життя до заміжжя нічого невідомо.

Мсциховський на Луганщині був головою правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості, заснував Селезнівський рудник з будівлями для технічного обслуговування, а також медичним закладом для робітників та навколишніх селищ. Мсциховський є засновником міста Перевальськ на Луганщині.

SD.ua вже писав про маєток Мсциховського у Селезнівці. Їхня родина з’являється тут близько 1893 року. Садиба вже була обжитою минулими власниками, але не така пишна.

Мсцихівський (на фото у центрі) із дружиною серед учасників церковного хору

У 1905 архітектор Сергій Гингер втілив у життя величний готичний замок з пісковика - це єдиний будинок замкового типу на Донбасі. На території маєтку збудували парафіяльну церкву-школу та будинок для вчителів, а також пейзажний парк у 22 гектари. За парком доглядав садівник - поляк Марцин Хубецький, який похований на цій території.

Мсциховський проводив у маєтку зі своєю дружиною багато часу. Все село чекало на приїзд господарів як на свято, бо коли вони були вдома, у замку лунала класична музика, господиня гуляла доглянутим парком, сиділа з гостями в альтанці або відвідувала хворих і бідних. Парафіяльна школа була ідеєю саме Агафії, вона іноді й сама там викладала.

Замок Мсциховського і у його часи був дивиною. У 1916 році в журналі “Столиця і садиба” писали про нього так: “Садиба - зібрання предметів мистецтва, результат повного колекціонування, рідкісний для цього краю маленький музей, а як споруда-зразок для інших подібних садиб, якими цей край має забудовуватись”.

На відкритій терасі перед зимовим садом була бронзова статуя Гермеса, копія з творіння Gicvanni da Bologna. Біля входу два карбовані канделябри, на високих стійках з левовими лапами в основі, біля парадного входу два чавунні вазони, привезені з Парижа. На фасаді у фризі напис золотими літерами Labori-sacrum. Внутрішнє оздоблення виконали робітники фабрики Мельцера, за малюнками Романа Федоровича Мельцера (1860-1943) архітектора, художника, спеціаліста з меблевого дизайну. Стиль у будинку ренесанс, крім вітальні, де стиль меблів Louis XVI. Матерія, якою були обтягнуті меблі, виконана Московською фабрикою Сапожнікова й точно відтворювала деякі зразки матерії у Версалі та Тріаноні.

Чудові перські килими, що пестять око своїми поєднаннями, попри різкість окремих тонів. Значний інтерес являють собою старовинні меблі; різьблене флорентійське бюро, крісла того ж часу, обтягнуті різними монастирськими вишивками, на столах, колонах, етажерках та вітринах цікаві бронзові, мармурові групи. У кабінеті з обох боків каміна в стилі Louis XV - два гобелени з сюжетами з байок Лафонтена. На стінах - оригінали художників Маковського та Сверчкова, а також кілька гарних копій Мурільйо та Рубенса.

За однією з версій Мсциховські мали доньку, яка трагічно померла, за іншою - були бездітною парою. Часи "червоного терору" подружжя не застало, за деякими даними, вони залишилися жити у своєму іншому маєтку у Франції, за іншими - переїхали у Польщу.

Кіндрат та Ульяна Булавіни

Кіндрат Булавін - особистість на Луганщині відома, у селищі Трьохізбенка є пам’ятник козаку-бунтівнику проти Петра I. Про хід повстання Булавіна, його причини та наслідки історикам відомо досить докладно, а ось про те, що за людиною був Кіндрат Опанасович, які в нього були родинні стосунки з першою і другою дружинами, відомо не так багато.

Та й оцінки Булавінського повстання в історичних трудах різняться в залежності від того, у які часи вони написані - якщо у царські часи, то Булавін зображений напрочуд негативно, злодієм, роскольником, якщо писали історики радянських часів, то з Булавіна робили передусім антифеодального борця проти царського режиму.

Але ось як пише про причини повстання Луганський краєзнавчий музей: “Безпосереднім приводом до повстання стали дії карального загону князя Юрія Долгорукого, якого відправили на Дон для розшуку і повернення втікачів-кріпаків. У ніч на 9 жовтня 1707 року понад 200 осіб на чолі з Булавіним біля Шульгинського містечка на річці Айдар знищили одну з партій карателів. Повстання швидко поширилося по містечках верхньої течії Дону”.

Картина Овечкина Н.В “Кондратий Булавин”

Щодо його місця народження, то також одностайності немає, до повалення російських царів тогочасні історики схилялися до версії, що Булавін походить із станиці Трьохізбенської. Ця версія жила приблизно до 1960 року, а потім радянські дослідники писали, що його місце народження Салтів на Харківщині. Також є не підтверджена версія про народження Булавіна у станиці Зимовеєвській. З українських джерел - стаття про Булавіна на "Історичній правді", де стверджується, що народився він все ж у Салтові.

Радянський історик Віктор Буганов написав книгу “Булавін”, у якій розкриває особистість козачого отамана та розповідає про його молоді роки й одруження: “Особистість отамана складалася у середовищі козацтва, під чарівністю розповідей і пісень батьків і дідів про походи та битви. Коли прийшов час одружуватися, Булавін жив у станиці Трьохізбенській поблизу Айдара… Його першою дружиною стала Проворотова Любов Полікарпівна”.

Краєзнавець з Білгородщини Борис Осиков писав, що перша дружина народила Булавіну доньку Галину та сина Никишку, що саме з нею сталося, невідомо: “Друга дружина Кіндратія Опанасовича Уляна – дочка багатого бахмутського козака-солевара з самого початку була проти донської вольниці, яку очолив її чоловік. Уляна вже чекала на дитину, і коли події прийняли тривожний оборот, виїхала до своєї вдової сестри під Бєлгород. Булавін не противився - не хотів наражати на ризик улюблену жінку і майбутнє немовля. Діти, Галя і Никишка, були з ним - вони душі не сподівалися в батькові і, звичайно, ревнували його до мачухи. Уляна Булавіна народила сина і продовжувала залишатися у будинку сестри під Бєлгородом. Булавін послав до Білгорода трьох своїх козаків. ...Але там на них чекала новина: Уляну з сином за наказом білгородського воєводи схопили і заточили в острог”.

Осиков писав, що наказ про ув’язнення дружини Булавіна з сином вже донесли Петру I:
“7 липня 1708 року в Черкаську загинув зраджений старшинами-змовниками Кіндратій Булавін. Разом із батьком загинула й Галина Булавіна. Захоплених у полон сина Нікишку та брата Івана Булавіна чекала болісна смерть. А ось про подальшу долю Уляни Булавіної та її сина-немовля досі нічого невідомо”.