Площа Миру

На сьогодні у Сєверодонецьку дві головні адміністративно-вічові площі – Миру і Перемоги. У їх назві війна не згадується, але відчувається. І обидві розташовані на Центральному проспекті. Є і третя – Соборна, яка мала стати адміністративним центром Сєверодонецька майбутнього, але поки що не стала.

На площі Миру розташована будівля міської влади – виконком міської ради. А на площі Перемоги від вересня 2014 розташувалася Луганська обласна державна адміністрація (від 5 березня 2015 функціонує як Луганська обласна військово-цивільна адміністрація). На цих площах і відбуваються різноманітні зібрання жителів Сєверодонецька – мітинги, демонстрації, пікети, збори, святкування...

Площа Миру отримала свою назву лише 23 грудня 2015 року. У той день міський голова на виконання вимог Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону їхньої символіки» підписав розпорядження про перейменувати площі Радянської на площу Миру. А заодно і перейменував проспект Радянський на Центральний, вулицю Леніна на бульвар Дружби Народів і вулицю Жовтневу на Юності. Ради лишилися, а згадка про них з назви проспекту і площі зникли.

Площа Радянська сформувалася в основному до середини 1950-х років на перетині вулиці Леніна і Радянського проспекту. Кажу, що в основному, бо свого завершеного вигляду вона отримала після відкриття памʼятника Леніну у квітні 1960 та завершення побудови Палацу культури хіміків у травні 1967 року. Його будівництво почалося 13 липня 1956 і мало завершитися у 1958 році. Але в цей час уряд взяв курс на забезпечення трудящих дешевим житлом, кожна сім’я мала отримати окрему квартиру. Будівництво об’єктів соцкультпобуту “заморозили”. Тож будівництві ПК хіміків було заморожено до 1965 року, а потім ще два роки будувалося за парканом до відкриття, яке відбулося 27 травня.

І все ж, не дивлячись на паркан, яким було обнесено будівництво ПК хіміків, свою головну тогочасну функцію площа почала виконувати від 1956 року. Мова про святкові першотравневі і жовтневі демонстрації, які старше покоління у переважній більшості згадує з ностальгією. Молодше покоління сєверодончан такого “щастя”, як демонстрація вірності ідеям Леніна і партії (тоді єдиної – Комуністичної партії Радянського Союзу) не знає.

Коротко розповім, як це відбувалося. На площі ставилася досить велика трибуна, на якій стояли керівники міста – партійні й адміністративні, стахановці, передовики праці. А жителі міста формувалися у колони біля своїх шкіл, підприємств і організацій. Потім у певному порядку з прапорами і портретами партійних вождів за головою своєї колони стікалися в район інтернату. Голова колони, як правило якимсь чином прикрашалася. Це могла бути політично оформлена конструкція, яку несли на руках кілька людей, або якісь транспортні засоби відповідно оформлені і з назвою організації. Звідти вже організація за організацією безперервною колоною проходили по вулиці Леніна повз трибуну, з якої їх вітали маханням рук і проголошуванням лозунгів через гучномовець. Уся ця процедура відбувалася доволі довго. І добре, якщо не було дощу або й снігу з морозом 7 листопада. А таке іноді траплялося. Найгірше в такій демонстрації єдності народу з партією було – обов’язковість присутності. Хочеш на святкові дні з’їздити до батьків чи ще кудись, а мусиш йти демонструвати.

Подібні святкування Дня міжнародної солідарності трудящих і роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції відзначали від моменту заснування селища Лисхімстрой, може й без демонстрацій, але з мітингами. 1 травня 1934 святкували мітингом з урочистою здачею під заселення перших будинків барачного типу на місці де зараз стоять будинки 9 і 11 по вулиці Ліщини. А 6 листопада того ж року здали перший капітальний двоповерховий будинок у кварталі № 1 (Ліщини, 7). Це перехрестя вулиці Ліщини і бульвару Дружби Народів і виконувало перші роки роль площі, на якій відбувалися святкові мітинги. На ньому були зосереджені поштове відділення, кіоск, магазин, їдальня. В кінці 1930-х такою площею стало перехрестя бульвару і вулиці Юності, біля магазину, який пізніше отримав назву “Космос”. У 1952 році свято 1 Травня відзначали відкриттям Клубу хіміків (теперішній театр). Наступного року між клубом і школою відбувався мітинг з нагоди смерті Сталіна. Кілька років жителі селища збиралися тут на урочисті події.

До початку 1950-х років селище закінчувалося на вулиці Першотравневій, бо далі вже була закрита зона за колючим дротом, де військовополонені й інтерновані німці та угорці будували продовження селища. До кінця 1949 полонених повернули додому, а на їх місце прислали в’язнів сталінських таборів. Але колючий дріт зняли, і поступово будинок за будинком вулиця Леніна просувалася до нинішньої площі Миру і далі згідно з планом забудови селища.

У січні 1951 року селищна Рада депутатів трудящих прийняла постанову про найменування вулиць. До того часу наш Сєверодонецьк хоч і мав забудовані вулиці, але його жителі орієнтувалися по номерах будинків та кварталів. Це було не дуже важко – і будинків, і кварталів у селищі на той час було небагато. Життя ж вимагало звичного впорядкування селища, в тому числі й оформлення вулиць.

Згідно з генеральним планом 1946 року дві вулиці, між якими передбачалися лише громадські будівлі та сквери, мали поділяти селище на дві майже рівні частини. Це і був проспект, який сьогодні називається Центральним. А тоді він мав називатися Ленінським проспектом. Але ж на той час на ньому лише формувалися контури ансамблю нинішньої площі Миру; були закладені фундаменти всіх чотирьох кутових будинків, що обрамляють площу, і будинку громадських організацій. На той час проспект існував ще лише на плані.

Головною артерією селища на той час була вулиця, яка з’єднувала селище з Лисичанськом. Звідти машини їздили навпростець через сучасну територію «Азота» і потрапляли безпосередньо на вулицю, на якій розташовувалось управління майбутнього хімічного комбінату, селищна Рада, відділення міліції, редакція багатотиражної газети «Вперед», управління тресту «Лисхімпромбуд» та інші установи. От цю головну вулицю селища і назвали вулицею Леніна. А 21 квітня 1956 на перехресті Леніна і Першотравневої на місці воріт у зону відкрили перший пам’ятник у селищі. Це було гіпсове погруддя Леніна роботи скульптора В. І. Пухальського.

Перед 7 листопада 1953 року почав заселятися перший із будинків ансамблю площі Миру, тоді вона ще була без назви. На першому поверсі цього чотириповерхового будинку відкрили гастроном. За ним у бік стадіону вже був невеликий двоповерховий будиночок, куди ще раніше переїхала селищна рада. В одній з кімнат був ЗАГС, де реєстрували шлюби і новонароджених жителів селища. Коли у 1954 звели Будинок громадських організацій, куди перебралася селищна рада, передавши свій будинок щойно утвореному КДБ. Коли у 1965 було створено редакцію газети “Комуністичний шлях”, КДБ передало їй будиночок, переселившись у тихіше місце.

У 1956 році архітектурно була завершена площа Миру, яку тоді назвали Радянською: на ній був уведений в дію Будинок громадських організацій, дім з “Культтоварами”, з “Аптекою”, запрацювали готель з рестораном, перукарнею та інші заклади.

Ленінського проспекту не вийшло; ім’я Леніна було вже зайнято, а вулиці, які мали б утворити проспект видалися закороткими як для проспекту – від Паркової (Сметаніна) до Гоголя. Ліву сторону сучасного проспекту Миру назвали вулицею Ворошилова, а праву – Свердлова. За Будинком громадських організацій у сквері з боку вулиці Ворошилова поставили пам’ятник землякові, тогочасному голові Президії Верховної ради СРСР К. Є. Ворошилову, а з боку Радянської – голові ВЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів Я. М. Свердлову. У жовтні 1961 року відбувся ХХІІ з'їзд КПРС, який посилив заходи боротьби з культом особи Сталіна. Живому ще Ворошилову, який був другом і сподвижником Сталіна, пам’ятник довелося прибрати, замість фігури Ворошилова на постамент поставили бронзового Горького. З вулиці ім’я Ворошилова теж прибрали, утворивши з двох вулиць Ворошилова і Радянської один Радянський проспект. Тим більше, що у той час вже був план розвивати місто на південь, і проспект мав пронизати усе місто від ПК хіміків до Льодового палацу спорту.

Розпад СРСР і утворення незалежної держави України на площі нічим особливим не відзначилося.

Лише у 2014 біля пам’ятнику Леніну стали збиратися ті, хто скучив за радянською імперією, і які мріяли про об’єднання з Росією, яка втілила б їх мрії. Вони накликали проросійських терористів. 22 липня 2014 року місто було звільнено від проросійських бойовиків. За місяць після звільнення, 23 серпня 2014 року з площі прибрали і символ радянської епохи – пам’ятник Леніну.

За рік, у річницю звільнення Сєверодонецька, зліва від будівлі виконкому було відкрито пам’ятник полковнику Олександру Радієвському – командиру 21-ї окремої криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії. На пам’ятнику вказано посмертне звання – генерал-майор. Він загинув наступного дня після звільнення Сєверодонецька, в операції по звільненню Лисичанська. Очевидно, що ця подія, про яку нагадував пам’ятник, і спонукала міську владу при виконанні вимог декомунізаційних законів перейменувати площу Радянську в площу Миру, а проспект Радянський у Центральний.