Річниця повномасштабного вторгення. Як трималася Луганщина

Сьогодні, 24 лютого, річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну. Для Луганщини війна почалася за багато років до того. Проте цього разу удар було витримати складніше. Більшу частину області ворог захопив майже одразу. Однак великі міста чинили опір на межі своїх можливостей до останнього.

«Сєвєродонецьк онлайн» згадує цей непростий рік разом з тими, хто зробив все можливе та неможливе, аби евакуювати та врятувати якомога більше людей.

Евакуація до носових кровотеч у провідників

З Луганської області евакуювалося понад 320 тисяч населення. 

«По всій території Луганської області, яка була під контролем України після часткової окупації території в 2014 році, проживало офіційно 650 жителів плюс 200 тисяч переселенців. Хоча по факту з тих переселенців проживало десть тисяч 70. Тобто ми можемо говорити, що до 24 лютого на території Луганської області, яка була підконтрольна Україні, проживало десь 720 тисяч жителів. З них виїхало в евакуацію вимушену 320 тисяч», - розповів голова Луганської ОВА Сергій Гайдай.

Більшість, за його словами, виїхала в Україну, частина до Європи та до росії.

Також з області виїхало майже 30 тисяч дітей. 

Велику роль в евакуації зіграла «Укрзалізниця».

«Нам допомагала «Укрзалізниця». Там дуже круті керівники, які завжди шли нам на зустріч. Поки була така можливість, вони завжди вивозили людей. Потім така можливість поступово втрачалася. Були розбиті колії біля Попасної, вже з Лисичанська, Рубіжного не можна було виїжджати. Ми на межі Луганської та Донецької областей возили людей. Потім один потяг потрапив під обстріл, одна провідниця загинула, інша була поранена. Машиністи відмовлялися їхати. Ми їх вмовили, але вони сказали – «Якщо хтось з адміністрації буде з нами їздити, тоді й ми будемо». Мій заступник сідав у кабіну машиніста та їздив вивозити людей», - розповів Гайдай. 

Провідники згадують дні війни з болем. Про це йдеться у документальній стрічці «Залізні люди».

«Я йшла, а в думках – «Що зі мною буде?» Можливо, це останній мій день. Чесно скажу, страшно було, так, як всім, напевно», - каже провідниця УЗШК Анна Ткачук

На схід провідники відверто боялися їхати.

Маргарита Козак 

«Ми знали, що треба їхати на схід, бо наш маршрут Лисичанськ. Але ми вже розуміли, що Лисичанська може не бути. Ми вже можемо не доїхати до цієї станції», - каже провідниця Маргарита Козак.

Вона згадує, що не спала по декілька діб, поки не почалася носова кровотеча.

До евакуації, здається, залучали всіх. Наприклад, обласне управління ДСНС. Крім гасіння пожеж, розбору завалів та розвезення гуманітарної допомоги до завдань рятувальників додалася й евакуація людей.

ДСНС, Луганщина 

«Доправляли маломобільних громадян до пунктів евакуаційних потягів та автобусів. Крім того, разом з представниками поліції адресно приїжджали та вивозили людей похилого віку, родини з дітьми, які через постійні обстріли з боку окупантів та панічний страх боялися самі добиратися до пунктів евакуації. Після того, як евакуація потягами та автобусами стала неможливою через постійні обстріли з боку окупантів, рятувальники на оперативних машинах та броньованих автомобілях піротехнічних розрахунків вивозили мирних мешканців з Лисичанська до Бахмута», - згадують рятівники.

Про ці події згадує і голова Патрульної поліції Луганщини Віктор Левченко. 

«Це офіційні цифри військово-цивільної адміністрації. Понад 40 тисяч містян вдалося вивезти будь-якими способами. Це й потягом, і до потягу, і в Золотарівку. Патрульним доводилося ремонтувати навіть автобуси, тому що вони ламалися. Доводилося заводити без ключа. Тому що це були автобуси підприємства, які віддавав його голова. Сказав: «Забирайте, але ключів немає». Багато історій. Можна 10 томів книг написати про цей період. Невеликий проміжок часу, на мій погляд. Велика команда – патрульні, поліція Луганщини, Нацгвардія, ТРО, ВЦА – робили кропітку щоденну роботу. Зараз, коли пройшов час, можна оцінити і сказати, що було зроблено дуже багато», - каже головний патрульний Луганщини.

Діти війни. Фото Віктора Левченка

Не обходилося і без поранень.

«Тільки там, де я виїжджав разом з бійцями, то більше 30 громадян було поранено. Різного ступеню важкості вони були. Надавали їм першу допомогу, доставляли до госпіталю. Також за цей час було поранено 7 моїх бійців», - згадує Левченко.

Чи було зроблено все в плані евакуації – сказати складно. Очільник області зізнається, що з нинішнім досвідом можна було б зробити більше.

«Так можна було б сказати, якби всіх на 100% евакуювали. Але намагалися. Напевно, маючи зараз той досвід, можливо б, ми зробили трохи більше. Але тоді понад 70% області захопили. Там залишилися 140 шкільних автобусів. У нас величезної кількості власних автобусів не було. Ті, що були, іноді потрапляли під обстріли та виходили з ладу. Щось можна було відремонтувати, щось – ні. З кожним днем можливостей евакуювати людей з того чи іншого населеного пункту ставало все менше й менше», - згадує Гайдай.

Як приклад він наводить сумнозвісну Білогорівку. Щоб евакуювати 300 людей звідти, усіма правдами й неправдами знайшли 9 автобусів. Виїхало ж…аж до 50 людей.

«У Білогорівці залишилося десь 250 людей. Ми поїхали злі, як собаки. Через пару днів 66 людей, які ховалися у школі, загинули внаслідок потрапляння авіабомби. Ми намагались декілька разів розібрати завали, ДСНС-ники декілька разів виїжджали туди, але не доїхали. Їх тільки бачили, починали обстрілювати. Тому завали не змогли розібрати», - розповідає Гайдай.

Білогорівка

Увесь цей час поліція допомагала у рятуванні громадян з-під зруйнованих обстрілами окупаційними військами рф будівель. Так, з-під завалів врятовано 222 особи, з яких 44 дитини. 

Напевно, найприкрішим фактом стало те, коли росіяни зайняли Луганщину й на відео їх зустрічали всі ті, кому ще напередодні розвозили допомогу.

«Чесно вам скажу, коли дивився всі ці відео з телеграм-каналів ворога, я впізнавав ці обличчя. Ми ж постійно їздили в ці бомбосховища, бачили цих людей. І вони розповідали пропагандистам, що їх не годували, відбирали останнє, ніхто ними не займався. Це відверта брехня. Це прикро бачити. Тому що дійсно їм патрульні підвозили їжу під шаленими обстрілами! Це просто диво, що жоден патрульний не загинув. В нас були поранені, контужені. Люди ризикували своїм життям», - вважає Левченко.

Чи багато таких? Усім би хотілося, щоб було менше.

«Хотілося, щоб їх взагалі не було. Але їх все ж таки більше, ніж сподівалися. Такі є. Але тих, хто сумнівався, займав нейтральну позицію, а після початку повномасштабної війни повністю проукраїнські погляди відстоює – їх набагато більше. Досі отримую багато повідомлень зі вдячністю від тих, кого ми врятували. Жоден не написав, що ми негідники. Тому вважаю, що все було зроблено вірно. І ми пишаємося кожним врятованим життям. Це факт», - каже поліцейський.

Про таке ставлення місцевих згадує і сєвєродончанин, військовий 10-ї окремої Гірсько-штурмової бригади Олексій Давиденко, який перебував на "Азоті" до останнього.

"Поки ми були там, всі були ввічливі. Але це, як то кажуть, коли посміхаються в обличчя, а в спину плюють. Це було дуже відчутно. Я пройшов і Київщину, тому є, з чим порівняти. Відношення дуже відрізнялося. Там люди здавали позиції росіян, був супротив населення. А в нас люди казали: «Нам не має до того діла, йдіть собі, щоб місто не обстрілювали». Ми намагалися пояснити, що якщо ми підемо, то буде ще гірше. В принципі, передбачили все те, що відбувається там зараз", - розповів він.

Але Олексій наголошує, що таких була меншість. 

"Чи було мені образливо або боляче? Я розумів, що зі 120 тисяч населення десь лише тисяч 20 їх чекали. Умовно. Може, й менше. Вони зазомбовані. Я намагався пояснити хлопцям, що навіть з тих 20 тисяч ще 10 поїхало, а лише 10 лишилося. Не всі їх чекають. Є нормальні люди. Хлопці бачили мене, моє відношення. Вони розуміли, що є, за що боротись. До того ж, вихідців з Донеччини та Луганщини дуже багато в моїй бригаді. Наприклад, в тому підрозділі, де був я, теж був хлопець з Сєвєродонецька. Нас було двоє", - повідомив військовий.

Патрульна поліція

Луганщина трималася до останнього

Попри те, що основну увагу приділили евакуації, місто продовжувало жити. Його «латали», як могли, підтримуючи життя. Проте, наприклад, з травня вже неможливо було відновити лінії.

«Коли ще була нагода, енергетики намагалися відновлювати пошкодження. Роблять – стоїть 40 хвилин і знову попадання», - згадує директор департаменту ЖКГ Луганської ОВА Віталій Сурай. 

Медики теж залишалися до останнього.

«На момент від'їзду колектив мешкав у лікарні. У місті вже жити було неможливо. Залишався колектив близько 25 осіб, які жили у лікарні. До останнього колектив надавав евакуаційну допомогу, потім перев'язки та й усе. Хтось залишився, наскільки я знаю, але незначна кількість колективу. Основна маса виїхала», - розповів гендиректор «Сєвєродонецької міської багатопрофільної лікарні» Роман Водяник. 

Рятівників перевели на посилений режим задовго до цього. Вони згадують, що за тиждень до повномасштабного вторгнення росії в Україну зі сторони тимчасово окупованої території розпочалися обстріли населених пунктів Луганської області по всій лінії розмежування.

ДСНС

Як повідомили нашому виданню у ДСНС Луганської області, з 24 лютого минулого року і до повної окупації рятувальники здійснили 1924 виїзди.

З них:

• пожеж - 1124
• проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт 105
• врятовано осіб - 247
• евакуйовано - 1023 осіб

ДСНС

Зокрема, 17 лютого в результаті важкого артилерійського обстрілу снаряди потрапили у споруду дитячого садочку у смт Станиця Луганська. Спільними силами ДСНС та поліції тоді евакуювали 20 дітей та працівників закладу в безпечне місце.

Цього ж дня після масованого удару зазнало селище Врубівка Сєвєродонецького району.
22 лютого окупанти обстріляли ТЕС у Щасті.

«Вони потрапили безпосередньо в трансформатор. Сталася пожежа, згодом вогонь перекинувся на сусідній трансформатор. На місце події було направлено 12 одиниць пожежної та спеціальної техніки, але приступити до гасіння пожежі так і не змогли, у зв’язку з щільними обстрілами», - згадують рятівники.

Через масовані ворожі удари по всій території області одночасно виникали чисельні пожежі. Саме тоді рятувальники Луганського гарнізону зіштовхнулись з новими викликами та випробуваннями. Роботи стало більше та рівень ризику збільшився в рази.

Рятівники

«Кожна надзвичайна ситуація була пов’язана з ризиком та загрожувала життю людей. Одночасно на спецлінію «101» надходили десятки повідомлень про пожежі, особовий склад ДСНС працював у посиленому режимі на межі надможливостей», - кажуть у ДСНС.

Тоді окупаційні російські війська постійно завдали ударів по інфраструктурних обʼєктах, житлових будинках, лікарнях, пожежно-рятувальним частинам, адміністративним будівлям. Рятувальники оперативно виїжджали на місця подій. Пожежники рятували цивільних від смерті, витягаючи їх з-під завалів чи вивозячи з-під обстрілів.

ДСНС

Окрім пожежно-рятувальних підрозділів на території області працювали піротехнічні групи ДСНС. Спочатку на місця подій виїжджали ідентифікатори, які реагували на будь-які виклики, пов’язані з виявленням вибухонебезпечних предметів. Вони ідентифікували предмети, визначали ступінь загрози та класифікували їх. Вже потім виїжджали піротехніки на розмінування.

Пізніше довелося евакуювати особовий склад пожежно-рятувальних частин, щоб вони не опинилися під окупацією ворога. До того часу, як ЗСУ контролювали Луганську область, пожежно-рятувальні підрозділи ДСНС продовжували виконувати завдання за призначенням.

Окрім того, евакуювали пожежно-рятувальну техніку для того, щоб вона не дісталася ворогу.

«В таких масштабах, щоб рятувальні підрозділи, які залишалися в прифронтовій зоні на той момент, могли повноцінно виконувати свої функції та задачі за призначенням. Підрозділи, що залишилися на чергуванні у вільних містах області були забезпечені всім необхідним, таким як паливно-мастильними матеріалами, запасними частинами для ремонту техніки тощо», - зазначили в обласному ДСНС.

Робили все й волонтери. Владамир Чорний згадує, що загалом людей, які не поїхали з міста і які були готові влитися у волонтерський рух, було не багато.

Сам він їздив через всю Україну за ліками та повертався з ними до Сєвєродонецька. Потім розвозив сховищами, де перебували люди.

«Їздив за потребою. Наприклад, за інсуліном для лікарні. Його постійно не вистачало. Інсулін має бути "довгим". І транспортувати його потрібно охолодженим. Для цього мені виділили машину швидкої допомоги, якою я і їздив через всю країну», - згадує волонтер. 

Виділена швидка

Він зізнається, що допомоги було багато. Люди з Естонії, Австрії, Німеччини та інших країн допомагали Сєвєродонецьку всім, чим могли. Продукти, засоби гігієни – до міста доставлялося майже все необхідне. Не забувала про Сєвєродонецьк і вся Україна.

Евакуація людей також проходила до останнього.

Пізніше, коли останнім притулком містян стали підземелля «Азоту», Владамир передавав туди сонячні батареї, щоб люди мали електрику. У нього там залишалися родичі, які не хотіли виїжджати.

Генератори та солярку передавали військові. Люди готували на вулиці, збирали дощову воду та варили в ній крупи. Військові надавали воду, проте її було мало. Хліб у певний момент, коли вже були сильні обстріли, возити перестали. Хоча у Лисичанську майже до останнього працювала пекарня.

Військовий Олексій Давиденко, який перебував на "Азоті", згадує, що росіяни постійно гатили, знаючи, що можуть потрапити у хімічні речовини.  

"Саме після "Азоту" почалися сильні проблеми з легенями. Виявилося, що це не просте запалення, ситуація потребувала операції. На заводі заробив бронхоектатичну хворобу. Бо аміак вибухнув, в цистерну потрапили. Тоді біля нас було купа балонів газових. На одному сто відсотків було написано "Аміак". Уламками попробивало їх половину точно, бо шипіло сильно. Вони знали, куди стріляли. Цілеспрямовано били по хімії. Я був в лабораторії, наглядав, щоб вони не пройшли прохідну. Знали вони, що там стоять балони. В них літали «пташки». Як тільки хтось виходив, одразу біля дверей падав снаряд",  розповів військовий.

Щоб нагодувати людей, доводилося ризикувати життям. 

"Постачання їжі не було, але ми знайшли там волонтерський склад для цивільних. Під обстрілами бігали з тими мішками на собі. Годували цивільних. На тому заводі й готували їсти. Годували людей, які сиділи в підвалах. На другій прохідній «Азоту», де я перебував, були лише пенсіонери. Дітей не було. Що стосується води, то нам пощастило – у нас був бойлер у підвалі. Але її теж доводилося максимально економити – і митися, і змивати. Жили максимально в тяжких умовах. Щоб підзаряджати рації, ми знайшли генератор, притягнули його під обстрілами, бігали шукали паливо. Так само й за їжею. То було не життя, а виживання", - каже він. 

"Азот"

Проте навіть у таких жахливих умовах народжувалися діти.

«У тому ж таки «Садко» ми дивилися, як народжувалися діти. І вже наступного дня доставляли памперси, дитяче харчування. У «Садко» точно пам'ятаю двоє пологів», – каже Владамир.

Але у цей час поліції довелося взяти на себе роль поховальників. 

У травні на Луганщині поліцейські замінили поховальні бюро. Співробітники поліції Луганської області ховали загиблих, внаслідок обстрілів окупантів, місцевих мешканців.

Спеціально сформована для цього поховальна команда, виїжджала на місця загибелі чи смерті громадян та проводила поховання людей. Вони відбувалися у братській могилі. Всі померлі підписувалися, аби по завершенню бойових дій родичі змогли їх перепоховати. Поліцейські видавали рідним загиблих документи, які згодом нададуть можливість отримати свідоцтва про смерть.

На відео, оприлюдненому поліцією, чоловік розповідає, що в родича від обстрілів не витримало серце.

До якої інформації жителям Луганщини готуватися після деокупації

Серед населення остаточні цифри підрахувати складно. Найсумніше, що у цій війні є постраждалі діти. Ювенальні прокурори повідомили, що на ранок 23 лютого 461 дитина загинула в Україні внаслідок збройної агресії рф. 

Найбільше постраждало дітей у Донецькій області - 445, Харківській - 272, Київській - 123, Херсонській - 90, Запорізькій - 84, Миколаївській - 83, Чернігівській - 68, Луганській - 66, Дніпропетровській - 64.

Дані на 23 лютого

Наразі до звільнених населених пунктів Луганщини доступу майже немає, бо вони знаходяться під постійним вогнем ворога. Тому говорити, що там відбувалося, наразі не можна. Проте редакція «Сєвєродонецьк онлайн» звернулася до поліції Луганської області за офіційними даними щодо зниклих людей. Щоб хоч якось розуміти, до чого жителям Луганщини готуватися після деокупації.

Станом на 12 жовтня 2022 року у відомчій базі ГУНП в Луганській області в активному розшуку перебуває 1 188 осіб, серед яких 44 неповнолітніх.

З початку повномасштабного вторгнення рф, до ГУНП в Луганській області надійшло 81 повідомлення про зникнення безвісти 86 дітей. Проте 42 дитини знайдені.

Якщо дивитися статистику щодо кількості безвісно зниклих громадян, то слід відзначити червень - 336 безвісти зниклих, серед яких 12 дітей; травень – 271 безвісти зниклих, серед яких 4 дітей; квітень – 228 безвісти зникли, серед яких 4 дітей та липень – 218 безвісти зниклих, серед яких 11 дітей.

"Аналізуючи статистику надходження звернень, можна сказати, що найбільше громадян зникло безвісти в містах Сєвєродонецьк, Лисичанськ та Попасна», - зазначили в відомстві.

Так, з 24 лютого по 20 жовтня 2022 року слідчі підрозділи ГУНП в Луганській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесли відомості про кримінальні правопорушення за ознаками ч. 2 ст. 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни, поєднані з умисним вбивством» - щодо 490 загиблих цивільних осіб, 14 з яких діти.

За ознаками ч. 1 ст. 115 КК України «Умисне вбивство», з додатковими відмітками «природня смерть» внесені дані щодо 533 осіб; «нещасний випадок» - щодо 8 осіб.

«Самогубство» зафіксовано у 22-х осіб.

Ті, хто віддали життя

І ДСНС, і поліція продовжують нести службу в найнебезпечніших ділянках.

Наразі Головне управління ДСНС України у Луганській області тимчасово дислокується у Харкові. Частина рятувальників у складі зведеного загону виконує завдання за призначенням на території області.

Дніпропетровщина

Піротехнічні групи ДСНС Луганського гарнізону після тимчасової окупації Луганської області залучалися до розмінування Київської та Харківської областей, а нині - до гуманітарного розмінування у нещодавно деокупованих населених пунктах.

Харківщина

Рятувальники згадують тих, хто віддав свої життя на війні. У ДСНС Луганщини  розповіли про 6 загиблих.

19 жовтня 2022 року під час виконання бойової задачі з розмінування звільненої від окупантів території Харківської області внаслідок детонації міни трагічно загинули моторист-сапер Олексій Єманов та сапер Сергій Троценко.

26 жовтня 2022 року старший водолаз-сапер Віталій Цуверкалов виконував завдання за призначенням – очищав Харківську область від ворожого вибухонебезпечного непотребу. Міна забрала життя сапера.

5 травня 2022 року загинув Віталій Крамаренко. Начальник караулу 21 державної пожежно-рятувальної частини 4 державного пожежно-рятувального загону Головного управління ДСНС України у Луганській області просто у вільний від роботи час їхав на власному авто у Кремінну. Автомобіль підірвався на вибухонебезпечному предметі.

9 травня 2022 року через удар ворожої артилерії помер заступник начальника 36 державної пожежно-рятувальної частини 1 державного пожежно-рятувального загону Головного управління ДСНС України у Луганській області Денис Коляденко. Того дня він після добового чергування прямував до батьків у селище Борівське.

27 червня 2022 року внаслідок ворожого обстрілу Лисичанська загинув майстер (зброяр) команди воєнізованої охорони АРЗ СП ГУ ДСНС України у Луганській області Максим Кісельов.

Наразі поліція Луганщини дислокується у Дніпрі. Там вони патрулюють місто, допомагають місцевим правоохоронцям. До того ж, несуть службу на деокупованих Харківщині та Донеччині, а також Луганщині. Вони допомагають місцевим мешканцям, фіксують воєнні злочини росії.

Поліція Луганщини

Поліція Луганщини теж втратила багато своїх людей з початку російського вторгнення. З 24 лютого загинуло 6 працівників ГУНП в Луганській області.

24 лютого 2022 року у Щасті загинула інспекторка взводу № 1 роти № 4 БПСПОП «Луганськ-1 імені Героя України Сергія Губанова» ГУНП в Луганській області Ірина Годієвич. Дільничний відділення поліції Щастя Валентин Самков помер у лютому, евакуюючи мешканців Щастя.

Старший сержант батальйону поліції особливого призначення ГУНП Максим Воронков загинув 30 березня 2022 року під час виконання службових обов’язків, під час ворожого обстрілу поблизу Сєвєродонецька.

На одній зі східних ділянок фронту, під час виконання бойового завдання, внаслідок ворожого авіаційного удару загинув капрал поліції Денис Сліпцов, боєць батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1 імені Героя України Сергія Губанова».

Старший оперуповноважений Лисичанського відділу поліції Іван Савченко помер 18 квітня 2022 року під час виконання службових обов’язків у Лисичанську.

Проте у поліції наголошують, що війна триває з 2014 року. 10 червня 2014 року під час штурму бойовиками одного з приміщень ГУМВС України в Луганській області загинув помічник чергового чергової частини управління ГУМВС України в Луганській області Сергій Щокин.

У липні 2014 року поклав своє життя 1-ий заступник начальника міського відділу – начальник слідчого відділу Лисичанського МВ ГУМВС України в Луганській області Віталій Петренко.

Командир батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУНП в Луганській області Сергій Губанов загинув 20 травня 2020 року від вибуху ворожої міни під час виконання завдання штабу ООС біля с. Трьохізбенка.

Війна триває. З якими викликами Луганщині доведеться зіткнутися надалі, ніхто передбачити не в змозі. Проте хочеться вірити, що робота надалі почнеться тільки у плані відновлення, а наступну річницю війни всі зможуть зустріти вдома.

Нагадаємо, до пів року активної війни "Сєвєродонецьк онлайн" досліджував, як Україна втрачала Луганщину.